Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту “судових” покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:

- От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.

Дама зиркнула на обкладинку реєстру:

- Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.

Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж,значна частина “судових покійників” народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.

- Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.

Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:

- Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження - все те ж саме.

Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому - черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.

- Ну я ж кажу: анекдот! - не вгавала розмальована під гейшу дівчина. - Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.

- Так коли ж він, усе ж таки помер? - розгублено запитала начальниця.

- Сьогодні. Від гострої серцевої недостатності, що характерно. Десь я вже чув цей діагноз.

І тут мені пощастило вдруге, бо задзвонив телефон. Начальниця вислухала і зблідла. Потім поклала трубку і з розмаху, некрасиво сіла на стілець.

- Дзвонив мій міський начальник. Від сьогодні видача копій і довідок щодо свідоцтв про смерть тільки за його візою. І ще - він терміново їде сюди для позачергової перевірки правильного ведення документації.

Я пригадав слова розмальованої реєстраторки: “родич, акуратний, підтягнутий…” І мені стало недобре, бо досі у своїй ментівській біографії я мав від акуратних, підтягнутих неговірких осіб чоловічої статі середнього віку самі лише неприємності.

- Ось що, мої хороші! Мене тут не було, я вам голову не морочив. Дайте сюди мій запит - і прощавайте. Бо мовчання - то не тільки золото, а часом і життя. А мені якось не хочеться за вашу ласку і чорну каву чорною невдячністю платити. Отже - зникаю, зникаю, зникаю…

Ще коли я заходив до кабінету начальниці, то звернув увагу, що в кінці коридору є службовий вихід у двір з традиційною погрозою на брудному склі: “Виходу немає”. Із заклопотаним виглядом я підійшов, смиконув ручку - на щастя, не замкнено. Швидко зачаївся у маленькому тамбурі, де стояли якісь відра, заблокував дверні ручки старою шваброю і застиг у темряві. Якби я пішов, як усі люди, то неодмінно зіткнувся б у дверях з цією парочкою - огрядний товстун в окулярах догідливо пропускав уперед худорлявого, акуратного, підтягнутого… отого самого. “Здоров’я бажаю, товаришу полковник!” Я здибав його два чи три рази. У цього кадебіста була дивовижна властивість почуватися господарем у будь-якому чужому кабінеті.

Я не став чекати, доки лірична парочка вийде від завідуючої і дременув чимдуж од гріха подалі. Досі “контора” виринала на обрії мого ментівського життя ближче до закінчення чергової моєї авантюри. А тут не встиг розпочати - нате! Та ще й головний калібр - полковник! Цікаво, чи діждеться начальниця, котра так гостинно пригощала мене кавою, обіцяної їй персональної пенсії місцевого значення? Може й діждеться, якщо мовчатиме.