Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Як вам сказати… Не зовсім… — Полковник подав знак оперативникові, і той затримав носія. — Чемодан ваш, Омеляне Івановичу?

Іваницький уже все збагнув.

— Ні, не мій… — пробелькотів, пойнятий жахом. — Це мене попросили…

Він не знав, що казати, а полковник дивився на нього насмішкувато. Простягнув руку.

— Ключі, — наказав, — ключі, які ви взяли в Климунди.

— Я не знаю ніякого Климунди! — закричав Іваницький.

— Не треба галасувати, Омеляне Івановичу! — сказав полковник жорстко. Подав знак оперативникові, той взяв Іваницького за лікоть.

— Ходімо! — звелів.

— Але ж… — затнувся Іваницький. — Ось ключі, прошу вас, я лише пообіцяв продати ікони… Так, тільки продати, а це не злочин…

— Досить, Іваницький, ви ж розумна людина і вже давно збагнули все.

Козюренко рушив до виходу. Іваницький почвалав за ним, опустивши голову.

Роман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.

Коли б поодинокі перехожі, які зустрічалися Романові Панасовичу, знали, що цей немолодий, лисуватий чоловік — відомий криміналіст, вони немало б подивувалися. Що робити йому в тихому Желехові? Щоправда, позавчора все містечко сколихнула звістка про вбивство на Корчуватській вулиці. Але щоб заради цього приїжджав слідчий із столиці! Адже вбили начальника цеху по переробці овочів районної заготконтори. Видно, не поділили чогось між собою заготконторівці, посварилися й порішили його…

І все ж Роман Панасович Козюренко прибув до Желехова, щоб розслідувати обставини саме цього вбивства.

Вчора вранці його викликав начальник управління.

— На Львівщині вбито людину, — сказав, — і справа ця, очевидно, пов'язана з пограбуванням фашистами в роки війни місцевої картинної галереї… Вам їхати — так вирішило керівництво, бо справа дуже серйозна!

З оперативного зведення Роман Панасович довідався, що під час обшуку в домі вбитого працівники міліції знайшли добре замаскований тайник, з якого вилучили три картини. Директор обласної картинної галереї відразу впізнав у них твори Сезанна, Ван-Гога і Ренуара, які за таємничих обставин зникли під час війни і ось уже понад чверть сторіччя їх розшукували.