Ростислав Самбук: Колекція професора Стаха.

Вчився Омелян легко і в класі мав авторитет. Страждав лише від того, що не міг носити такі ж костюми й черевики, у яких ходили товариші.

Підслухана нічна розмова, з одного боку, стривожила Омеляна, але, з другого, — надала деякої душевної рівноваги. Стривожила, бо добре усвідомлював, що б сталося з ними, коли б хтось дізнався про батькове минуле. Син карателя, у якого руки в крові! Зрештою, він не відповідає за батькові злочини, та пляма все ж лишиться… Трохи заспокоювало те, що батьки, як виявилося, були спритні люди і поміняли прізвище. Певно, тоді ж у Мінську поцупили чужі документи й скористалися з них. І зовсім уже надавало впевненості те, що в них було золото. Тепер він проходив повз піжонів у модних куртках і штанях байдуже, знав, що колись він зможе придбати все, що захоче, колись у нього буде багато-багато грошей — адже батько неодмінно поділиться з ним…

Влітку померла мати. Вона місяць пролежала в лікарні. Коли Омелян приходив, мати дивилася на нього сумно, наче хотіла щось сказати. Омелян знав, що саме, але й взнаки не давав, що довідався про її таємницю. А мати так і не наважилась відкритися синові, померла тихо й непомітно. Так само тихо й непомітно батько поховав її — на похороні були тільки сусіди та кілька співробітників контори, де мати працювала прибиральницею.

Через місяць після смерті матері батько запропонував Омелянові піти на підробітки: «Міжколгоспбудові», де він працював, були потрібні підсобні робітники, і платили там непогано.

Омелян довго дивився просто в очі батькові, зважував, сказати чи ні і що може з цього вийти, нарешті все ж мовив тихо, так, що сам ледь почув сказане:

«А для чого мені підробляти? Грошей у тебе стільки, що й мені ще залишиться…»

Вони розмовляли ввечері при тьмяному світлі маленької електричної лампочки, і все ж Омелян помітив, як зблід батько — потім щоки в нього взялися червоними плямами, стиснув важкі кулаки й запитав загрозливо:

«Це ти про що? Про які гроші?»

Омелян знав, що тепер не має права відступати. Якщо відступить, програє: буде, як і мати, канючити в батька кожного карбованця. І він рішуче сказав, наче йшлося про речі давно обговорені й з'ясовані:

«А про золото… Те, що в схованці».

Батько аж сіпнувся. Нахилився до Омеляна близько-близько й підвів руки, буцім хотів ухопити за горлянку. Запитав хрипким чужим голосом:

«Що ти мелеш! Збожеволів, чи що? Золото, гроші…»

Омелян на всяк випадок трохи відсунувся…

«Тату, — сказав сухо, — я знаю все про тебе. Про Мінськ і розстріли, — уточнив. — І про золото, яке ви сховали з мамою».

«У-у, сука! — рубонув батько долонею перед самісіньким Омеляновим носом. — Розбазікала…»

Омелян не захищав матір: хай батько думає, що хоче…

«Залежалися у вас гроші, тату… — зробив спробу пожартувати. — Запліснявіли».

«Не твоє діло, — набурмосився батько. — Нема в мене нічого».

«Є, тату, є! — Омелянові чомусь зробилося весело. Чи то відчув, що виграв двобій у батька, чи просто позбувся тягаря, що останнім часом лежав у нього на плечах. — І от що скажу тобі: давай все навпіл!»

Він не встиг ухилитися і дістав гучного ляпаса. Схопився за щоку, хотів заплакати, та все ж подолав біль і образу й мовив вагомо:

«Я б не радив тобі, тату. Бо якщо хтось дізнається…»

«Ти мені погрожувати! Рідному батькові, — аж захлинувся від люті той. — Та я тебе власними руками…» — Він потягнувся до синової горлянки. Омелян знав, що справді може задушити, та мав безпрограшного козиря й кинув його просто батькові в обличчя:

«Спробуй тільки зачепити! Я залишив у товариша листа, і коли що, він розпечатає його. А там про все написано».

Батько опустив руки.

«Оце виховав на свою голову…» — скрушно похитав головою.

«На свою, на мою!.. — знущався Омелян. Знав, що переміг батька, й захотілося трохи покепкувати з нього. — Віддай мені мою частку».

«Який швидкий! Почекаєш. Після моєї смерті матимеш усе».

«Довго чекати, — нахабно заперечив Омелян. — Я хочу сьогодні, і щоб по-чесному».

Батько замислився, руки в нього дрібно тремтіли.

«Хлопчисько ти ще… Почнеш розкошувати, люди помітять…»

«Не бійся, тату. Не такий вже я хлопчисько. Поїду до тітки у місто, там і школу закінчу. Щоб тобі тут не заважати».

«Злякався? — іронічна посмішка скривила батькові губи. — Що ж, я не заперечую».

«А якщо б і заперечував? — подумав злостиво Омелян, та не став добивати батька. Тільки поквапив його — Де ти сховав золото?» — Він уже обдивився обидві кімнати, льох і горище, обстукав стіни й підлогу, але тайника не знайшов.