Жорж Сименон - Справа Сен-Ф'якрів

— А тепер розкажи мені твою казочку.

Ернест кинув на комісара недовірливий погляд і злегка знизав плечима. Адже він був уже хитрий. У його погляді можна було прочитати: «Тим гірше! У мене є сюрчок! А я розкажу все, що мені звеліли розказати…» І він звично пробубонів:

— Це щодо молитовника… Я вам не все сказав, коли ви питали, бо боявся… Але мама хоче, щоб я сказав усю правду… До мене приходили по молитовник, перед великою месою…

Він почервонів і схопив сюрчок, наче боявся, що його заберуть, аби покарати за брехню.

— І хто прийшов до тебе, щоб його забрати?

— Пан Метейє… Секретар із замка…

— Сідай-но тут, біля мене… Хочеш випити гренадину?

— Так… З колючою водичкою…

— Принеси нам склянку гренадину з газованою водою, Марі… А ти як, радий, що маєш сюрчок?.. Покажи-но, як він свистить.

Факельники повернулися в їхній бік, почувши свисток.

— Тобі його купила мати? Вчора після обіду, авжеж?

— Звідки ви знаєте?

— Скільки дали їй учора в банку, твоїй матері?

Рудий хлопчисько зазирнув йому просто в очі.

Він уже був не червоний, а зовсім блідий. Він повів очима на двері, наче міряючи відстань, що відділяла його від них.

— Пий гренадин… Отже, вас прийняв Еміль Готьє… Він звелів тобі повторити урок…

— Так!

— То він справді звелів тобі наклепати на Жана Метейє?

— Так.

Помовчавши трохи, він запитав:

— Що ви мені за це зробите?

Мегре забув відповісти. Він думав. Думав, що його роль у цій справі обмежилася тим, щоб знайти останнє кільце ланцюга, крихітне кільце, якого бракувало, аби замкнути коло.

Отож, саме Жана Метейє хотів звинуватити Готьє… Але вчорашній вечір розбив усі його плани. Він зрозумів, що найбільшу небезпеку для нього становить не секретар, а граф де Сен-Ф'якр.

Якби все вдалося, йому треба було б на світанку відвідати рудого хлопчика, щоб той вивчив новий урок

— Ти скажеш, що молитовник у тебе хотів узяти пан граф.

А хлопчик знову повторював:

— Що ви мені зробите?

Мегре не встиг відповісти. Адвокат спустився сходами, увійшов до їдальні, попрямував до Мегре й простягнув йому руку. Видно було, що він вагається.

— Добре спали, пане комісаре?.. Пробачте… Я хочу спитати вашої поради від імені мого клієнта… О господи, як болить голова.

Він сів, або, точніше, плюхнувся на лаву.

— Отже, рівно о десятій буде похорон…

Він глянув на факельників, потім на людей, що йшли повз корчму, збираючись на похорон.

— Між нами кажучи, чи вважаєте ви, що обов'язок Метейє полягає в тому… Зрозумійте мене правильно… Ми усвідомлюємо становище, і саме завдяки…

— Мені можна піти, пане?

Мегре не слухав. Він говорив адвокатові:

— Ви ще не зрозуміли?

— Інакше кажучи, якщо взяти ситуацію в цілому…

— Добра порада: не беріть нічого!

— Значить, ви вважаєте, що краще поїхати без…

Ернест, стискаючи в руці сюрчок, відчинив двері й шмигонув геть.

— З точки зору закону ми у вигідному стане..

— Вигідному, точно!

— Авжеж… Саме це я й казав своєму…

— Він добре спав?

— Навіть не роздягався… Цей хлопець дуже нервовий, дуже вразливий… Тепер молоді люди з порядних родин…

Але факельники вже підводилися і, розраховуючись, прислухалися до їхньої розмови. Мегре теж підвівся, зняв з вішалки пальто з плюшевим коміром, почистив свого капелюха рукавом.

— Ви обидва матимете змогу зникнути по-англійському під час…

— Під час похорону?.. В такому разі мені треба викликати таксі по телефону.

— Саме так…

Священик був у стихарі, Ернест і ще двоє служок — у чорних сутанках. Хрест ніс кюре з сусіднього села. Усі йшли швидко, бо було холодно.

Селяни купками юрмилися біля під'їзду замка. Всередині будинку нічого не було видно. Нарешті двері відчинилися й з'явилася труна, яку несли четверо чоловіків. За ними виднілася чиясь висока постать. Це був Моріс де Сен-Ф'якр. Він ішов випроставшись, запалі очі почервоніли.

Він був не в чорному. Один він був не в жалобі.

Проте, коли він, зупинившись у дверях, окинув поглядом натовп, усі відчули себе трохи ніяково.

Він вийшов із замка сам, нікого не було поруч. І сам-одии він ішов за труною…

Зі свого місця Мегре бачив будинок управителя, що був колись його домівкою, а тепер стояв із наглухо зачиненими дверима й вікнами.

В замку жалюзі теж були спущені. Лише з вікон кухні визирали обличчя слуг.

Дзвони били не вгаваючи.

Мегре глянув на графа — той дивився на нього.

Чи не помилився комісар? Йому здалося, що на губах Моріса де Сен-Ф'якра майнула усмішка. Але то була не скептична усмішка гульвіси-парижанина, прогорілого синка порядних батьків.