Фрідріх Глаузер: Вахмістр Штудер

Слідчий був, видимо, вже власкавлений.

— Але ж, вахмістре, — сказав він, — справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.

— Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.

Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як ствердно покивати головою.

Кабінет укривали панелі з бурого дерева, а що віконниці були зачинені, то повітря всередині ніби мерехтіло темним золотом.

— Але ж протоколи справи… — промовив слідчий уже трохи невпевнено. — Протоколи справи… Я, правда, ще не мав часу як слід узятись до них. Стривайте…

По праву руку від нього лежали стосиком п'ять течок із паперами. Він витяг спідню, найтоншу. На блакитній картонній палітурці стояло:

Шлюмф Ервін

Убивство

— На жаль… — озвався Штудер з невинною міною, — на жаль, останнім часом ми досить нерідко чуємо про недбало проведене слідство. І, можливо, краще було б, якби й до такого ясного випадку підійти з усією необхідною скрупульозністю.

А подумки Штудер осміхнувся: «Маєш! Якщо ти мене — повноваженнями, то я тебе — скрупульозністю».

Слідчий закивав головою. Вийняв з футлярчика окуляри в роговій оправі, наклав на носа. Тепер він мав вигляд меланхолійного кіноактора-коміка.

— Авжеж, авжеж, вахмістре. Вам тільки слід зважити на те, що це в мене перше складне розслідування й що Ваша компетентність у таких справах…

На цьому він затнувсь. А Штудер заперечливо підняв руку. Але слідчий не зважив на той жест. Він уже тримав у руці два фотознімки і подав їх через стіл Штудерові:

— Це знімки місця злочину.

Штудер уважно розглянув знімки. Вони були непогані, хоча й виконані не фахівцем криміналістичної фотографії. На обох видно було підлісок ялинового лісу, і на землі, всипаній сухою глицею, — знімки були дуже чіткі, — лежала ницьма людина в темному одязі. На лисій голові ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:

— Кишені були порожні?

— Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…

— А, Мурман у Герценштайні! — перебив Штудер. — Так, так.

— Ви його знаєте?

— Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?

Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:

— … Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… Ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»

— О, Мурман на зброї знається! — зауважив Штудер.

— «Кишені порожні…» — прочитав слідчий.

— А це що? — пролунало різке запитання. — Може, ви маєте лупу? — Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.

— Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.

Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.

— Кумедія, — тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» — подумав слідчий). — Адже піджак на спині зовсім чистий.

— Чистий на спині? Ну й що?

— А кишені порожні, — коротко сказав Штудер таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.

— Не розумію… — Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.

— Коли ви уявляєте собі, — сказав Штудер і постукав лупою по знімку, — коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?

— Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…

— Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?

Слідчий почав гортати папери — квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!