Фрідріх Глаузер: Вахмістр Штудер

— Яка там спроба? Я справді хотів…

Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:

— Оце тут, пане докторе.

— О, вже ми ожили? — спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап'ясток. — Штучне дихання? Чудово!

Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.

— Ну гаразд, — сказав лікар. — Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?

— Пане докторе, я не хочу до божевільні, — гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.

— Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…

Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:

— А чого він такого наброїв?

— Герценштайнське вбивство, — таким самим виразним шепотом відповів наглядач.

— Ах, так… — кивнув лікар засмучено — чи принаймні так здавалося.

Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.

— А що це за добродій? — спитав лікар.

Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.

— Вахмістр Штудер із кантональної поліції! Це звучало зачіпливо, норовливо.

— Ах, так! Дуже радий, дуже радий! То це вам доручили розслідувати справу? — білявий лікар намагався вернути собі впевненість.

— Я його заарештував, — відказав Штудер коротко. — Між іншим, залюбки побуду з ним ще якусь часинку, поки він заспокоїться Маю час. Найближчий поїзд до Берна відходить аж о пів на п'яту…

— Чудово! — сказав лікар. — Славно! Зробіть таку ласку, вахмістре. А ввечері неодмінно переведіть його до камери з сусідом. Зрозуміли, Ліхті?

— Зрозумів, пане докторе.

— Ну, тоді на все добре вам обом, — сказав лікар і вдяг капелюха. Ліхті спитав, чи замикати камеру. Штудер заперечливо мотнув головою. Проти тюремного психозу відчинені двері — мабуть, найкращий засіб.

Кроки в коридорі затихли.

Штудер неквапно запалив соломинку, яку витяг зі своєї сигари, потримав вогник під її кінчиком, поки з другого кінця пішов дим, і тицьнув собі в рот. Потім видобув з кишені жовту пачечку, сказав:

— На, закури!

Шлюмф зразу глибоко затягся димом. Очі його блищали. Штудер сів на ліжко.

— Ви добра людина, пане вахмістре, — сказав Шлюмф.

Штудерові довелося зробити над собою зусилля, щоб подолати дивне відчуття в горлі. Аби відігнати його, він широко позіхнув.

— Хай так, Шлюмф, — сказав він. — Та що далі? Чому ти хотів поставити крапку?

— Ну, це не так просто сказати, — відповів Шлюмф. Мовляв, йому все остобісіло. Та й знає він усю цю механіку. Як один раз потрапиш за грати, то більш не вирвешся з цього колеса. Рецидивіст!.. А тепер вистачить на вирок довічного ув'язнення… І та дівчина, яку пан вахмістр згадав, теж навряд чи захоче дожидати. Та й дурна була б, якби дожидала. Хто вона, та дівчина? Звати Зонья, вона дочка вбитого Вічі… Чи вірить Зонья, що це він — убивця?.. Він цього не знає. Він просто втік — тоді, коли почув, що звинувачують його… А як же це сталося, що саме на нього подумали?.. Ет, це через ту сотню, що він розміняв у «Леві». — У «Леві»? А не в «Ведмеді»?… Та, може, й у «Ведмеді». Ну звісно, у «Ведмеді»! «Лев» — це шикарна ресторація, вони там грали з однієї нагоди…

— З якої нагоди? І хто грав?

— На весіллі. Бухегер грав на кларнеті, Шраєр — на фортепіано, а Бертель — на контрабасі. Ну, а я — на цитрі…

— Шраєр?.. Бухегер?.. — Та я ж… я ж їх знаю! — Штудер наморщив лоба.

— Ще б пак! — сказав Шлюмф і ледь усміхнувся кутиками вуст. — Бухегер часто про вас розповідав, і Шраєр теж. Його ви заштопали три роки тому.

Штудер засміявся.

— А, так! Давні знайомі!.. То вони, значить, зібралися в сільський оркестрик?

— Сільський оркестрик? — образився Шлюмф. — Ні! Справжній джаз. Еленбергер, наш хазяїн, навіть англійську назву нам придумав: «The Convict Band»! Тобто «Арештантський оркестр»…

Цей хлопчина, здавалось, радий був розмові про якісь неістотні речі. Та коли Штудер закидав щодо вбивства, він намагавсь ухилитися.

Штудер не наполягав. Хай Шлюмф блудить манівцями, коли його це тішить. Не тиснути! Все з'ясується само собою, треба тільки мати терпіння.

— То ви грали і в навколишніх селах?