Микола Ярмолюк: Полуничний сезон

— Маю. Так що звольте відповідати на мої запитання. Я жду. Ну! Звідкіля вертали вчора ввечері?

— Від дівчат, звідкіля ж іще, — тихо мовив Ясенко.

— Ви можете їх назвати?

— Чого ж… Я проводжав Лену Карплюк, ну, і затримався.

— А ви, Косарський?

Той, посопівши, буркнув:

— Міліція вже скоро буде заглядати в горшки.

— Треба буде — заглянемо. То кого проводжали з танців?

— Ніну Мусійчук.

Женучи мотоцикла назад, у Королівку, Шушпан зло картав себе: «Не маю підходу до людей. Одвик від оперативної роботи? Ще спаскудити допит з Морковченком — і більше нічого не треба».

Цього чоловіка він трохи знав. Десь років десять тому притягався той до кримінальної відповідальності: приїхав із відрядження й застав молоду дружину з коханцем. Засліплений ревнощами, вхопив ножа — дружину вдарив двічі, коханця її — раз, і хоч рани були легкі, проте суду не минув. Вдруге не одружувався, лише міняв молодиць та дівчат, як циган коней. За чотири останні роки, відколи Шушпан на цій дільниці, міліція справ з ним не мала. На роботі старанний, слухняний, правда, трапляється перехилить чарку-другу, але то таке…

Виглядав Морковченко значно старшим за свої тридцять п'ять: голова сива, довгасте обличчя посмугували зморшки, очі дивилися втомлено, байдуже, нібито у світі їх нічого вже не цікавило. Такий погляд буває у людей, які багато знають і яких нічим не здивуєш, або ж у таких, котрі до всього збайдужіли, нічого вже від долі не ждуть. Іван, певно, належав до останніх.

— Чи здибав я вчора Петра Ясенка? Здибав. Од дівах плівся. Молодий та ранній.

— А ви звідкіля вертали?

Морковченко на мить запнувся.

— Я… Я теж звідти.

— Від Світлани?

— Вчора я в неї не був. В іншої подушку грів. А от у кого, того сказати не можу. Хоч на куски мене ріжте.

Дільничний поїхав од нього ні з чим.

У Турчина був гарний настрій: щойно прочитав Любиного листа, де вона сповіщала, що переводиться на заочний відділ. Тепер вони будуть разом. Завжди разом.

— Не вішайте носа! — підбадьорював посмутнілого від невдач Шушпана. — Це ж тільки початок, і він не такий поганий, як вам здається. Може таке статися, що ви натрапили на гарний слід: виявляється, разом із Морковченком відбував покарання за крадіжку в магазині Степан Котляр. На волю вони вийшли майже одночасно, але роз'їхалися по різних районах. Згодом Котляр знову заліз у магазин. Після відбуття другого покарання заявився до нас, і зараз працює в Королівці, в майстернях «Сільгосптехніки».

— Ти диви, а я й не знав, що вони так близько знайомі. Ну, тепер і справді інший фасон! — повеселішав дільничний.

— Найперше нам треба дізнатися, які між ними стосунки, де був, що робив Котляр минулої ночі. З Морковченком іще я спробую поговорити. Сподіваюся, вам неважко буде встановити, чи, крім Касторської, є ще хтось у нього.

Морковченка, як і Касторську, Турчин запросив до сільради. Зайшов горблячись, важким кроком, не сідав, поки його не запросили. Руки поклав на коліна. Коліна були круглі, руки тонкі, м'які, не звичні до фізичної праці.

— Прошу вибачити, Іване Петровичу, що турбуємо вас удруге. Тільки ж ви самі винні: раз уже вас міліція питає, то треба відповідати.

— Але ж яке діло міліції до того, з ким у мене шури-мури?

— Воно так. Але в даному випадку — треба, може, для вашої користі.

— Мені від вас нічого не треба. Зараз я стараюся не вступати в конфлікт із законами.

— А з мораллю?

— Мораль — штука тонка: в мене вона одна, у вас друга, у Богданович третя. Всякому городу прав і права, як у школі вчили.

— Дозвольте, але ж є мораль, за якою живе суспільство.

— Плямований я…

«Викривлена в нього душа, ще й добре викривлена, — з жалем відзначив Павло. — Нелегко буде з ним».

— Ви тут згадали Богданович. Якщо ваша мораль не співпадає з її мораллю, то чого ви буваєте у неї вдома?

— Ви ж прекрасно знаєте, що я ходячу не до неї, а до Світлани Касторської. Скажете, вона набагато молодша від мене? Так, може, молодість її і приваблює мене. Знаєте, якщо тобі під сорок, то тягне до молодих, як злодія — красти. Правда, вона не дуже файна з виду, але вночі того не видно. Чого ви на мене так дивитеся? Я ж — як мужчина мужчині. А потім, вам не відкрий карти, то самі в них заглянете. Що вас іще цікавить у моїх стосунках із Світланою? Чи люблю? Ні, хоч і нашіптую їй про любов. Хай потішиться.

— Чим — обманом? — не втерпів Павло.

— А чом би пі? Хіба до мене хтось на неї глянув? Зараз же повноцінних дівчат під зав'язку. Так що вона повинна бути мені вдячна за те, що її ощасливив. Не буду таїтися: вона вдячна…