Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

Поліна замислилась, немов перебирала в пам'яті всіх підозрілих, які проживають у селі, затим упевнено відповіла:

— Нікого.

Підполковник різко висмикнув з-під газети пару брудних шкарпеток, що їх знайшли під прилавком.

— А що ви скажете про це?

Касторська мимоволі кинула швидкий і полохливий погляд на Богданович, але та не зреагувала, бо, ледь побачивши шкарпетки, опустила голову:

— Шкарпетки мої… Ноги в мене потіють, а вчора було холодно. От я і замінила на нові. Думала: старі, як буду йти додому, заберу. Але забула.

— Ви дуже поспішали?

— Ні. Як завжди.

— Чому ж тоді забули?

— Ніби ви нічого не забуваєте.

Підполковник пропустив докір повз вуха.

— Де ви поклали шкарпетки?

— Як де? Під прилавком.

— Чому ж їх знайдено на підлозі, між прилавком і полицями?

— То й що? — в сірих очах продавщиці зблиснув подив. — Чи ви не бачите, що нароблено? Немов після пожежі. Я вже вам говорила, що двоє джинсових штанів сховала під отією рябенькою матерією, і то знайшли.

— Від кого ж ви їх сховали?

— Хіба нема від кого? За рал же перевіряючих більше, ніж продавців.

Відпустивши продавщиць, підполковник поцікавився у працівників міліції, якої вони про них думки.

— Мені обидві не подобаються, — сказав дільничний інспектор лейтенант Шушпан. — А найдужче Богданович. Не по кишені живе, часто випивки влаштовує, з чужими чоловіками нажила двох дітей, але виховувати не стала, а віддала в інтернат. У матері її також минуле темне: гендлювала, ніколи не мала постійного заробітку, за спекуляцію двічі відбувала покарання.

— Зараз десь працює?

— Ні. Їй уже за шістдесят. Пенсії не отримує, бо не виробила трудового стажу.

— Що скажете про Касторську?

— Вона наполовину молодша від Богданович, але з ким поведешся… Як і Поліна, випиває, підночовує з хлопцями, з чоловіками, з покупцями поводиться зверхньо. Батько ніби й намагався виховати дочку — соромив, сварив, брав у руки пасок, та після того, як вона перебралася до Богданович… — Безнадійно махнув рукою. — Зараз Світлана живе в сім'ї, зважила на сльози матері, але в поведінці її нічого не змінилося.

Підполковник задумливо барабанив пальцями по прилавку.

— Ви не думаєте, що ця крадіжка — діло рук когось із тих, хто їх оточує?

— Ймовірно. Дуже вже чиста робота. Але й такі, як Богданович, можуть інсценувати крадіжку.

— Турчин, ваша думка?

— Я згоден із Шушпаном.

— От і добре, — вже бадьоріше мовив начальник. — Проте не відкидайте і третю версію — про злодіїв зі сторони. Правда, ми не знаємо, що покаже дактилоскопічна експертиза, які наслідки дасть ревізія, але в чеканні не будемо марнувати часу. Старшим оперативної групи призначається Турчин.

У своїй невеликій кримінальній практиці Павло твердо дотримувався правила: ліпше раз побачити власними очима і почути власними вухами, ніж десять разів послухати з чужих уст. Уточнивши в дільничного деякі деталі з біографій продавщиць, він того ж дня завітав до Поліни Богданович.

Жінка зустріла інспектора милою усмішкою. На обличчі — вродливому, але вже з помітним відбитком баламутного життя — не вловлювалося й крихти занепокоєння. Запросила Турчина до просторої світлиці з трьома широкими вікнами, які виходили в сад. Було тут чисто, затишно, стояли добротні, середньої ціпи меблі, дві килимові доріжки прослалися через усю кімнату, невеличкий килим висів на стіні.

«Із чого Шушпан узяв, що жінка живе не по можливостях? — дивувався Павло. — Певно, злі язики наплели йому, а він — нам».

— А знаєте, я ждала вас, — зізналася Поліна.

— Чого це?

— Бо вірила вам. Знала, міліції наговорять: вона і така, вона і сяка, вона здатна і на те, і на се… Ви ж, як люди чесні, порядні, схочете самі у всьому переконатися.

Старший лейтенант усміхнувся.

— От бачите, вгадала. То багатенько помий вилили на мою голову?

— Достатньо.

— Ах люди, люди… Чого вони такі? Я ж нікому й нічого поганого не зробила. Працюю чесно і живу таким життям, яке мені судилося.

В очах Богданович зблиснула сльоза. І все ж Турчин кинув жорстоке:

— Людям, наприклад, не подобається, що ви здали дітей в інтернат.

— Розумію. Дітей повинні ростити й виховувати ті, хто дав їм життя. Але ж бувають винятки.

— Безперечно. Однак у вашому випадку їх нема. Жодного.

— А може, в інтернаті моїх дітей краще за мене виховають?

У Турчина почало зроджуватися таке відчуття, ніби він ось-ось отримає облизни. Мить повагавшись, рубонув: