Микола Ярмолюк: Полуничний сезон

— Значить, дітям буде краще, якщо вони перебуватимуть подалі від такої матері, як ви?

— Господи, не бийте мене в саме серце! — зойкнула Богданович.

— І все ж?

Випуклі, густо нафарбовані губи продавщиці засіпались.

— Я бажаю своїм дітям добра. Розумієте: добра!

Ця відвертість втішила Турчина. Скортіло сказати щось гарне, заспокійливе, та зупинив себе: «Рано почепив їй ангельські крильця. Може, переді мною злочинець хитрий, мов біс, і, як в'юн, слизький».

— Вам подобається бути такою? — спитав, пильно вдивляючись у Богданович.

Вона не опустила очей, навіть віями не зворухнула, лиш по обличчю майнула темна тінь.

— Кожен живе так, як йому випадає…

— А може, хто як хоче?

— Я багато чого хотіла й зараз хочу. Тільки що з того? Зрештою, пізно мені переінакшувати своє життя.

Чим довше тяглася розмова, тим більше здавалося Турчинові, що перед ним сидить жінка, яку скривдило життя з самого початку.

— Змінити свою поведінку ніколи не пізно. І про це ми ще поговоримо. А зараз — до діла. Скажіть, хто, окрім матері й Касторської, може ствердити, що ви цієї ночі були вдома?

— Я вже казала вашому начальникові: ніхто.

— Ви сказали неправду. Нам відомо, що у вас був шкільний шофер Кіндрат Сташевський. Чому ви про нього змовчуєте?

Богданович низько опустила голову, пальці на руках, що розгладжували на колінах сукню, завмерли. Кругле обличчя відразу ніби зістарілось, ствердло, і зробити його добрішим не могло навіть сонце, що через вікно щедро обсипало жінку промінням.

— Чого я мовчу… А що я, — враз наколючилась, — повинна на всіх перехрестях кричати, що в мене підночовував сімейний чоловік?

— Вибачте, але нам треба знати. Тепер скажіть, хто із ваших друзів був у вас позавчора?

— Іван Морковченко і Світлана. Тільки ж — для чого вам все це? Вони — мої друзі, збираються в мене часто, інколи пересплять, — в голосі Богданович знову бринів сум. — Повірте, мені не дуже приємна така розмова.

Турчинові також не вельми приємно було цікавитися інтимними подробицями, але — служба.

Рипнули двері, і на поріг ступила Полінина мати. Як на свої роки, вона збереглася непогано — рівна, рухлива, зморшки на обличчі вміло приховані косметикою.

— Може, я подам каву?

— Дякую. Не треба.

— Ні, я все-таки подам. — Богданович-мати повернулася, щоб іти.

— Вибачте, але ж я відмовився, — ледь підвищив голос Павло.

— Не треба, мамо, — промовила Поліна. — Мабуть, Павло Якимович боїться, аби й про нього не наплели різного. Бо ж як-то одиноким жінкам? Варто комусь із чоловіків зайти, як уже й починають говорити… Ну, хоч бери та почепи на воротях дощечку: «Чоловікам вхід заборонено». А вже до почуттів… Які можуть бути почуття в одинокої жінки! А я ж, як і всі, і почуття в мене до Сташевського справжнє.

— Але ж у нього сім'я.

— То й що? Хіба я гірша від його жінки? Я навіть, якщо хочете знати, молодша й краща.

Такої відвертості Павло не ждав.

— Касторська у вас ночує часто?

— Не дуже. Як приходить Морковченко…

— Вони про це домовляються наперед?

— Звідкіля мені знати? Може, й домовляються.

— Отже, учора Морковченко мав з Касторською зустрітись?

— Такого я не казала. Вони позавчора обоє були в мене, то, може, й домовилися. А чого він не прийшов, того я не знаю.

Богданович-мати, зіпершись об одвірок, мовчки прислухалася до розмови дочки з інспектором. Очі приплющила, ніби дрімала, проте видовжене обличчя сковувала сторожка напруга. Видно, за щось потерпає, але за що?

Світлану Касторську, аби менше непокоїти батьків, які й так насьорбалися через неї неприємностей, покликав у сільраду. Вона з'явилася в точно призначений час. Низькоросла, кругловида. Обличчя рясно всипане ластовинням. Тихенько привіталася й зупинилася біля порога, лякливо блимаючи скельцями окулярів у простенькій оправі.

— Проходьте й сідайте, — запросив Павло, кивнувши на стілець біля столу.

Як тільки сіла, обережно, ніби боялася стільця, лівою рукою прикрила праву, котра була коротша й тонша. Вдаючи, ніби розписує ручку, він краєм ока роздивлявся дівчину.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, для чого я вас покликав?

Світлана мовчки хитнула головою.

— Скажіть, будьте ласкаві, з ким ви, окрім Богданович, дружите?

— Ні з ким.

— А Іван Морковченко?

Дівчина одвела очі в куток, де сивіли сутінки, тонкі губи зібралися в клубочок, але хутко розпустила й обережно провела по них язиком. Пальці лівої руки міцно стисли пальці правої.