Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими багато літ покоївся батько.

— Журавлі! — гукнула Ніна.

— Де?

— Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито походжали червонодзьобі птахи з чорними відзнаками, їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рихтувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались корови, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

— Дядьку-у-у!..

На воринї стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у повітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиблим односельчанам, Ніна попросила мене зупинитись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до пам'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.

— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув па перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

— Ви йдіть перші, — чомусь тихо іі знічено попросила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла драбинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

— Я тут почекаю… Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсередини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякувати, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там залишилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

— Не моя, бабцю.

— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і подав їй.

— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб… Три зірочки… А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

— Шкода, що ви не вмієте читати.

— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабулось.

— Подивіться з другого боку. То що там?

— Щось написано. Я прочитав:

— «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».

Бабця сиділа, вражено відкривши рота.

— Хто ж вона, моя невісточка? — майже проспівала, мов приказуючи.

— Ганна Дубовенко.

— Дубовенко… — повторила. — Це та молодиця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

— Так.

— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

— Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розглядали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

— Ніно… — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльози говорячи:

— Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і брови, й очі, і губи, навіть родимка…

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безрадісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила передати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здогадались викликати пожежників, вона згоріла дотла. РОзповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.