Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Але ж… — я багатозначно зиркнув на Шмигла.

— Я тебе викличу, — Великошич поплескав мене по плечу, стомлено посміхнувшись. — Ми ще про все поговоримо.

Газик рушив. Я деякий час дивився йому вслід. У задньому віконці біліла смужка шиї Шмигла. Лише тепер, отримавши наказ відпочити, я відчув утому: намоклі чоботи й плащ здавалися неймовірно важкими, а кілька сот метрів до хвіртки — кілометрами.

Новий зелений паркан, металева хвіртка, фарбована веранда, жерстяний дах — ніби чуже подвір'я. Я штурхнув хвіртку носком і, не притримуючи, попрошкував до веранди. Хвіртка гучно трахнула, ніби пролунав постріл. Біля сходинок витер ноги в шкрабачку. На порозі вже стояла мати. Обминаючи її поглядом, з опущеною головою зайшов до хати. В коридорі скинув плащ і чоботи.

— Давати обідати? — стурбовано запитала маги.

— Потім.

На кухні ковтнув дві таблетки й запив водою. У своїй кімнаті роздягнувся і ліг на диван.

— Ти не хворий, Арсене? — в голосі матері звучала погано прихована тривога.

— Ні.

Вона причинила двері й тихо почапала. Це останнє, що я почув…

Прокинувся від нестерпного відчуття голоду. Надворі пасмурно, але не дощило. Годинник мій не йшов. У пам'яті зринули приголомшливі події, і я скочив на ноги. Першим бажанням було потелефонувати Великошичу, навіть простяг руку до трубки, але згадав, що він обіцяв сам подзвонити. На кухні ходики показували десять хвилин на дев'яту. Отож, Оля давно вдома і, якщо сусіди нічого їй не сказали, звично чекала батька з роботи.

Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а зверху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. Тоді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зустрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи заходила до нас? Ні, після розмови з Великошичем вона не подзвонить і не зайде. Я опустився на стілець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі…»

Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обіймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не соромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив батько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людського. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені полегшало. А в душі зосталося журливе почуття прощання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у вирій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно виринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, набувши чіткості, через мить розтанула.

— Арсене, ти… не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.

Я похитав головою.

— Тільки що в гастрономі… У мені курликали журавлі.

— Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.

Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв прохолодну долоню у свою і легенько стис.

— Боже, що балакають люди, — мовила вже з меншим хвилюванням. — Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.

Що ж, люди не помилились.

— І ще… — мати затнулася, не наважуючись сказати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя рука заспокійливо впливала на неї, як і вся моя поведінка — лежання з заплющеними очима. — Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в універмаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.

Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиждень Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.

— Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.

Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло перебував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:

— Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора…

Відчув на собі пильний погляд матері.

— Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин, — сказала з докором. — Я аж злякалася попервах.

— Що?!

— Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.