Віктор Тимчук - Знайти і затримати

— Да, Петре, важко тобі доведеться, — підсумував слідчий.

— Влип, ох і влип… — забриніли сльози в голосі Цибуха. — Вдруге мати не витримає.

— Завжди ви надто пізно згадуєте матір, — зауважив я.

— Товариші, а я? — встряв у розмову Савлук. — Я можу посвідчити.

— Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, — заперечив я.

— Н-да… — розчаровано протяг пенсіонер.

— Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, — звівся Махов.

Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.

— Я готовий, — сказав Савлук. — Зараз виведу машину,

— Не треба, у нас свій транспорт, — і я звернувся до Чмиха. — Вставай, Петре, і тільки без фокусів.

Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.

— Ходімо, — повторив.

Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, — то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…

Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.

— Де живе Коцюба? — запитав у Чмиха.

— На Водопої, вулиця Продольна, 152.

— На Продольній? — здивувався Клим Захарович. — Але такого прізвища я не чув.

— Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він — Хоменко, — пояснив Петро.

— А, Хоменко, отой волоцюга, — розчаровано протяг пенсіонер.

Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, — не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне — натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.

Цибух щось шепотів. Я прислухався.

— Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…

— Я тебе влаштую, Петре, влаштую… — казав Савлук. — Тільки візьмися за розум.

— Аби пронесло, аби… — наче молився Цибух, заплющившись.

Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства — не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.

Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там — Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…

Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:

— Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.

Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.

— Що, Окурок, хочеш жерти? — погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.

Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері — і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.

Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, — старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.

Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі — бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку — лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.