Віктор Тимчук - Знайти і затримати

— Покупця з Казанівки. Домовилися ще у неділю, проте він…

— О котрій годині повинні були зустрітись? — перебив його Гліб. — Де?

— На автобусній о 12.30.

— Чому не зустріли?

— Щось сталося з машиною: ніяк не заводиться, — знічено відповів.

— На скількох тисячах зійшлися?

Савлук завагався, втупився у кінчик «Шахтарської»…

— За п'ятдесят вісім тисяч, — тихо вимовив.

— З ким мав приїхати покупець?

— У неділю був сам. Не казав, — Клим Захарович потер спітнілий лоб, і на ньому залишилися масні чорні риски від брудних пальців.

Ми підійшли до головного. Щоб Савлук трохи заспокоївся, слідчий поміняв тему розмови.

— Ви зараз на пенсії?

— Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.

— А навіщо продаєте хату?

— Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, — Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: — Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.

Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.

Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?

Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.

— Чому? — і гостро подивився на Савлука. — Ричка пограбували і вбили на вокзалі.

— Вбили Терентія?! — скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.

— Вбили після дванадцятої години, — говорив далі Гліб. — Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.

Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.

— Ось чого ви приїхали, — гірко сказав. — Але ж я нічого…

— Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?

Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…

— Ніби ніхто з чужих, — спроквола мовив. — Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.

Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.

— А цього ви ніде не бачили?

Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.

— Ні, не бачив, — повернув мені фото.

— Гаразд, — Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: — Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?

— А потім… — Пенсіонер знову закурив. — Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.

— Втрьох?! — Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. — Хто ж третій?

— Авжеж: я, Ричко і Петро, — буденно уточнив.

— Який Петро?

— Ну, наш сусід.

— Цибух?

— Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.

Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?

— Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? — схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.

— Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… — Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. — І давно ви з ним товаришуєте?

— Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, — пояснив. — Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..

— Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?

— Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.

— Ну, не він, а можливо… — Я замовк від застережливого погляду Махова.

— А що сталося з «Волгою»? — запитав Гліб. — Коли вона зіпсувалася?

— Сьогодні.

— Хм… А вчора Цибух до вас не навідувався?

— Під вечір. Я саме чистив свіч… — Савлук затнувся й злякано вилупив очі. — Ні, ні, не Петро… І коли він встиг щось у ній зіпсувати?

— Це, Климе Захаровичу, встановить експертиза, — зауважив Гліб. — Ви більше нічого не робіть коло машини.

Несподівано перед гаражем з'явився кучматий, середнього зросту, хлопець у тільнику з рукавами, в штанях невизначеного кольору і сандалях на босу ногу. Він тримав у руці пляшку вина, білого міцного, або у просторіччі — «біоміцину». Його каштанові очі весело блищали. Наче знайомий, ніби десь… Чмих! Він!