Віктор Тимчук - Знайти і затримати

Ми сіли за стіл. Господарка — на тахті.

— Як доїхали?

— Нормально, — Махов з цікавістю дивився на неї повеселілими очима.

— Самі? — жінка ковзнула поглядом по наших руках.

— Нн… — трохи зам'явся Гліб. — Не сам — з товаришем.

Кіт стрибнув на підлогу, пройшов повз мене й подерся по гардині до карнизу, всівся на ньому й звідтіля стежив за нами. Савлукова любляче посварила його пальцем, приказуючи:

— У, мазунчик-муркотунчик… — нараз заметушилася. — Я зараз. Тільки переодягнусь і проведу вас.

— Куди? Хіба Клима Заха… — я вже звівся, передчуваючи знову невдачу.

— До Клима, до Клима, дорогі наші покупці, — пішла до другої кімнати.

— Хвилиночку! — зупинив її Гліб. — А де ж він?

— У гаражі. Я зараз…

Мене осінило: вона подумала, що ми від Ричка, його сини чи родичі!

— Ее… Пробачте, як вас?.. — запитав Махнов.

— Тетяна Михайлівна.

— Тетяно Михайлівно, не треба. Ми самі. Ви скажіть, як дійти до гаража.

— Звідси недалеко: праворуч по Заводській і під гаєм побачите гаражі. Наш п'ятий, — охоче пояснила, напевне, не дуже хотіла залишати домівку. — Незручно, звичайно, але на подвір'ї ніде поставити. Спочатку не думали, коли будувалися, про машину.

— Дякую вам, — вклонився їй Гліб.

— Хата наша майже нова. Та Клим уже показував вам, — згадала господиня.

А нам уже не сиділося. Таки пощастило: відразу вийшли на потрібного власника будинку й «Волги».

У коридорі мимохідь, наче між іншим, запитав:

— А Петра нема вдома?.

— Ви його знаєте? — здивувалася жінка.

— Трохи.

— Чула, як зранку бряжчав відрами. Десь тиняється, ледащо, — осудливо мовила. — А Клим казав, що ви майже однолітки. Завжди він щось наплутає.

— Ну як там? — нетерпляче запитав Бунчук.

— Натрапили на слід, — відповів я. — Ти знаєш, де гаражі по Заводській, під гаєм?

— Знаю.

У нас було кілька хвилин на оцінку отриманих відомостей. Закрався сумнів щодо причетності Савлука до вбивства Ричка. Тетяна Михайлівна не схожа на дружину злочинця. Хоча зовнішність іноді оманлива.

Ми вже мчали по Заводській. Ліворуч тяглися залізничні колії і вагони без тепловозів. Тут, майже на околиці міста, розташована сортувальна станція. На другому боці вулиці стояли п'ятиповерхові будинки. Далі виднівся дубовий гай, а за ним здіймалися корпуси якогось заводу. Стривай! То ж машинобудівний, на якому працювали батьки Руслана Табурчака.

Он і металеві гаражі — руді, зелені, сині, що вишикувались вздовж гаю. У деяких відчинені ворота, навпроти — «Победы», «Москвичи», «Волги», навіть одна чорна трофейна легковушка — чи «опель», чи «мерседес». П'ятий гараж теж відкритий.

— Зупинись, Миколо, скраю, — сказав сержантові Махов. — Щоб не муляти очей.

Перший і другий гаражі зачинені, у третьому з оглядової ями витикались голова в зеленому старому капелюсі і брудні руки, що порядкували під бежевою «Победою». Четвертий — на замку. П'ятий — біла «Волга М-21». Зовні машина мала пристойний вигляд. З-за правих дверцят визирали старі коричневі туфлі. Я здогадався, що Савлук лежав на передньому сидінні. Що він там робив? Спав?

Постукав пальцем по капоту. Туфлі заворушились, і в кабіні закректало, за склом з'явилося плече в картатій сорочці, потім чорний берет і нарешті повне обличчя з носом-картоплиною і великими сірими очима за скельцями окулярів. Спершу я подумав, що то брат Тетяни Михайлівни, до того вони були схожі.

— Клим Захарович? — для певності запитав Махов.

— Я.

— Нам треба з вами поговорити.

— Зачекайте, — Савлук завовтузився, вибираючись із машини.

Він ледь вищий за «Волгу», і такий же натоптуватий, як його дружина. Підсмикнув старі, замащені штани, витер ганчіркою куцопалі руки й підійшов до нас без всякого знічення й настороги. Махов простяг йому посвідчення.

— Вв… ви не помилилися? — розгублено дивився на нас. — Слідчий прокуратури…

— А це інспектор карного розшуку, — кивнув на мене Гліб.

Чи справді ні в чому не винен, чи вдало грав простачка?

— Напевне, ні, товаришу Савлук, не помилились, — я оглянувся, де б сісти.

Савлук запобігливо метнувся в глиб гаража й виніс три похідні розкладні стільчики. Ми сіли напроти нього. Власник дістав цигарки, закурив. Гліб дав час йому оговтатись.

— Справа надто серйозна, Климе Захаровичу, — попередив його. — Отож надіємось на вашу відвертість і допомогу. Зважте, що нам дещо відомо.

— Але ж я… Я нічого не знаю, — затремтів його голос.

— Кого ви сьогодні чекали?