Вікторія Андрусів - Вагон №13

– Треба було все ж таки зайти до того клятого «секонд – хенда». Не знаю, яка мене муха вкусила. Єдину куртку забрав Любчик, а зиму в чомусь треба буде зимувати. – Вийшовши на подвір’я і обійшовши халабуду, назбирала до подолу купку дрів, прицінливо змірявши оком нещадно рідіючу дроварню. Залишків від минулого року залишилося небагато, а замовлення на вантажівку так і лежало непідписаним на столі у керівництва залізної дороги. Востаннє, коли навідалася нагадати про себе, отримала невиразну відповідь: «Нема чого оббивати пороги. Отримаєш у порядку черги. І взагалі… Тішся, що електрику дармову маєш. Люди он по пів-зарплати віддають, аби вдома світло горіло».

Та й справді, на що нарікати? Треба дякувати Богу за те, що маєш. Не все так погано. І добробут, як на те пішло, у них із Любчиком так-сяк налагоджено. Особливо, коли кімнатка нагрівається до такої температури, що не доводиться ціпеніти, на плиті булькає свіжий суп, та ще й по-домашньому про щось бурмоче отриманий у спадщину від вокзального вартового телевізор. І тоді вони вдвох, замотавшись у пледи й прислухаючись до того, що робиться у світі, переживають справжнє блаженство. Байдуже, що часом, коли дмухає сильний віхор, то здуває власноруч змайстровану антену за вікном, і екраном повзуть смуги, схожі на блискавицю. Тоді Любчик мовчки вилізає з кубельця, накидає на плечі кацабайку і виходить у студінь, терпляче налагоджуючи зображення…

Повернувшись до кімнати, Ніна щільно напхала у залізну пащеку полінця й заходилася готувати обід. Шкварки, цибулину, дрібку круп, картоплину – що знаходила попід рукою, те й ставало у пригоді. І вже незабаром у казанку булькотіла гаряча страва. А вона все думала собі свої думи, з якими щоранку просиналася й звечора лягала спати: «Не годиться гнівити Бога… Ось і з сином їй поталанило… Хто зна, що могло би вирости з дитини, зачатої підпилим двірником за особистим проханням кульгавої каліки… Тоді, у цілковитому розпачі саме вагітність врятувала її від потаємного бажання накласти на себе руки… І ось який парубійко виріс! Ще трохи й закінчить школу, знайде роботу, і отоді вони заживуть на широку ногу! І дах полагодять, і м’ясом ласуватимуть частіше, а не шлуночками й тельбухами… Та ще може, як вдасться заощадити, то й придбають електрообігрівач, і тоді не доведеться оббивати пороги вокзального начальства. А там, як поталанить, то ще й освіту отримає, вечірню чи заочну – яка різниця? Головне, аби вчитися хотів. Але це вже навіть для мрій занадто сміливо!

– Мамцю, привіт! – Любчик виріс на порозі і, скинувши з плеча сумку, взявся розшнуровувати черевики. Куртка з’їхала з плечей на потилицю, і Ніна не втрималася – розсміялася.

– Ну і вигляд у тебе, легіню.

Любчик набундючився і, не розгинаючись, зняв куртку просто через голову, не розстібаючи.

– Ще й ти долий мені масла у вогонь. Досить того, що я в школі вислухав.

– Я ж по-доброму, Любчику, – осіклася Ніна. – В мене залишилося ще трохи грошей. Завтра я обов’язково тобі щось підберу.

– Я собі тільки можу уявити, що це буде… Як завжди. – Однак, пригадавши, що зарікався нарікати, Любчик поблажливо махнув рукою. – Втім, яка різниця? Ще трохи, й закінчу школу… А там… Знайду собі роботу й заживемо, мов царі…

Неначе прочитав її нещодавні думки… Однак Ніна, як ніхто усвідомлювала, що на відміну від мрій у реальності все не так безхмарно.

– Ти гадаєш, у цій країні так легко знайти собі роботу? Я ось скільки оббивала пороги на біржі, готова була навіть за дріб’язок… Головне, аби робота була сидячою… А вони мені все одне товкмачать: «Отримуєте пенсію по інвалідності, то й тіштеся… Інші ось зовсім прибутків не мають»… Як не крути, але таки легше нам було, коли працювала фабрика для інвалідів… На тих свічках, що ми відливали, багато не заробиш, це правда… Але додаткова копійка відчувалася…

– А чому її закрили? – Любчик пригадав часи, коли мама шкутильгала щодня на роботу у цех по відливу свічок. По ночах їй нестерпно нила нога, бо ж навіть отой шлях до роботи на околиці міста давався взнаки. Але й справді, вдома зрідка з’являлися ласощі, а свічками, винесеними за пазухою через прохідну, приторговувала по неділях на міському ринку.

– Чому-чому? Фабрику спонсорував один бізнесмен, який перед виборами собі рейтинг підвищував. А як у депутати проліз, то про інвалідів й думати забув.

– От паразити зажерливі… – Любчик знову пригадав про Едіка з його морепродуктами та екзотичним десертом і гидливо сплюнув. Цікаво, такими покидьками народжуються чи вже стають у процесі виховання? Підійшов до мами, обійняв її за плечі.