Вікторія Андрусів - Вагон №13

– Це всім зрозуміло. – Один за одним присутні долучалися до дискусії. Слова боса кожного зачепили за живе. – Зарано про це говорити зараз. І що ми можемо взагалі вирішувати на даному етапі? Закрити страйкуючим горлянки? Вони нічого протизаконного не чинять… Свобода слова у країні. Хіба можна оголошувати війну, коли зброя жодного разу не вистрелила? – Гамір посилювався, думки випурхували урізнобіч, немов пір’я з подертої подушки, і по всьому було видно: ось-ось назріє внутрішній конфлікт.

– Припиніть. – Михайло спостерігав за присутніми й ловив кожне слово. Позаяк добре знав, що саме у таких ситуаціях можна безпомилково визначити, хто є хто. І відокремити спільників по духу від залітних пташок. Кар’єра останніх, як доводив досвід, тривалою й стрімкою не була.

– Найперше, що нам необхідно зробити (план тим часом визрівав у голові – недаремно полководці ставали генералами саме завдяки війнам) – це обмежити виїзд молоді до столиці. І якщо це гасло підхоплять усі крайові партійні організації, тоді ситуація залишатиметься під контролем.

– Хіба це можливо? – Несміливо заперечив хтось. – Ми ж не можемо видати санкцію на невиїзд тих, кому від шістнадцяти до двадцяти п’яти… А контролювати дорослих – взагалі абсурд.

– Санкцію – ні. Але, отримавши дозвіл згори (Михайло красномовно тицьнув вказівним пальцем у стелю), ми знайдемо ті неофіційні важілі, які приборкають студентську активність.

– Що ви хочете цим сказати? – Піймавши на собі спопеляючий погляд боса, запитуючий перелякано принишк.

– Я хочу сказати наступне. – Дебати нарешті набули форми цільового дискурсу. – За-перше. Невпинний контроль за всім, що відбувається на майдані. І не тільки контроль, але й прискіпливий аналіз. За-друге. Якщо натовп протягом кількох днів не розсмокчеться, навести довідки про місцезнаходження студентів кожного навчального закладу, починаючи від старших класів шкіл і закінчуючи коледжами, училищами та ВИШами. Перевірити кожного поіменно й особисто, і за результатами запиту відсутніх відраховувати з навчання у робочому порядку. У першу чергу бюджетників. Нічого плювати у корито, з якого хлебчеш. – Обвівши поглядом присутніх й упіймавши розгубленість додав. – Про санкцію, що забезпечить правомірність перерахованих дій, клопотатиму особисто. А далі час покаже. Залежно від подальшого розвитку подій діятимемо згідно розпорядженням і приписам. Все зрозуміло?

– Та начебто все…

– В такому випадку засідання закінчено…

Михайло витягнув з кишені паперову серветку й витер чоло. Зіночка зітхнула й захлопнула нет-бук, так і не надрукувавши жодного слова з усього, що наразі говорилося.

Один за одним партійці виходили із зали: хтось мовчки обмірковуючи щойно почуте, а хтось, хоробріший за відсутністю досвіду, пошепки коментуючи.

– Навіщо отак відразу наживати собі стільки ворогів у рідному місті?… Може, все розсмокчеться саме по собі… Як бач, Федорович собі на нові лички заробляє… Що й казати, далеко піде… Все одно, допоки не отримаємо санкцій згори, ніхто нічого подібного не робитимемо… Але те, що настали не найкращі часи – незаперечний факт… Це вже точно…

Михайло не дослухався до приватних перемов у вестибюлі – його покликали до телефону.

– Хто? – Освідчився у ховрашка Зіночки.

– Дружина. – Довірливо відрапортувала й передала йому слухавку службової лінії. Завбачливо вимкнений перед початком зборів мобільник відмовчувався. Пригадавши ранкову сімейну сцену, роздратовано приклав слухавку до вуха.

– Ти знову хочеш нагадати мені про краватку?

– Ні… Я хотіла запитати… – Збита з пантелику Тоня не наважилася запитати те, що муляло її цікавість впродовж усього ранку. – … Власне… Я хотіла відзвітуватися, що вантажівка із зеленгоспа прибула вчасно, й ландшафтний дизайнер також. То кіпариси висаджувати попід вікнами твого кабінету, чи трохи далі, у глибині саду?

– Які до біса кипариси? – Так і не перемкнувши напрямок думок з робочого на побутовий, Михайло коротко відповів. – Саджай, де хочеш. Дурепа.

… Ніна ретельно витерла черевики у простелену на порозі ряднину й увійшла до халабуди, що слугувала їм із Любчиком помешканням. Температура повітря усередині не надто відрізнялася від вуличної, і, щільно причинивши за собою двері, Ніна зіщулилася.

– Бр-р-р… Ну і студінь… Треба негайно топити буржуйку, незабаром Любчик зі школи повернеться, – бурмотіла сама до себе. Не знімаючи демісезонного плаща, не здатного вберегти ані від холоду, ані від вітру, згребла докупи скіпки, складені Любчиком на кахлях, й взялася розпалювати грубку. І щойно червоні язички пломеню заплигали за залізними дверцятами буржуйки, звеселіла – прикладала руки до чавунного черева, відігріваючи зашкарублі пальці.