Вікторія Андрусів - Вагон №13

– До бісу краватку, я спізнююсь на засідання…

– Засідання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стіні. – О восьмій ранку? (за їхнього спільного життя бувало всіляке, але щоб таке!)

– Так. Засідання о восьмій ранку. – Роздратовано відрубав чоловік, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. – Що тебе дивує? Додивляйся свої сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмірну цікавість у впорядкуванні присадибної території.

Пригадавши, що у її рідному селі садили зазвичай навесні, здивувалася.

– Мішо, але ж на дворі незабаром паморозки почнуться! Навіщо дизайнер о такій порі?

– Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вічнозелені насадження. І це не твій клопіт, а садівника. Твоє завдання – проконтролювати. – Зачинивши за собою двері, Михайло дав тим знати, що розмову закінчено.

Тоня ображено закопилила губу. Надмірною увагою з боку чоловіка розбещена не була ніколи. Однак ота його байдужість, до якої давно час звикнути, зачіпала за живе щоразу, наче вперше. Часом їй здавалося, що їхнє сімейне життя скидається на умовну службову угоду, діючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод її холоднокровний та несхибний Михайло кував «політиків» з неопірених молодих юнаків, прагнучих двох речей на світі – грошей і влади. Умови були простими й зрозумілими: що би не відбувалося, діяти за чіткими вказівками без розмірковувань над чинністю чи гуманністю дій. Слухняні «щенята» виборсувалися у депутати й службовці доволі пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслідно там, звідки з’являлися, час од часу запиваючи фіаско невдалої кар’єри у непрезентабельних кнайпах. Для Тоні існували ті самі приписи, лишень здобрені, як прісний пиріг цукровою пудрою, спільним перебуванням під одним дахом розкішного маєтку у престижному районі міста та щотижневими лімітованими подачками у твердій грошовій валюті. Все інше залишалося незмінним: правила поведінки одні для всіх – для Михайлових підлеглих, для дружини та для піт-буля Петьки. Покора і послух.

Тоня витерла сльозу, спровоковану невеселими роздумами, й щільніше загорнулася у ковдру. Як же їй обридло отаке життя… Вже й забула, коли востаннє всміхалася… Хіба при зустрічах з колишніми однокурсницями – філологінями, коли заздрісно вертіли її навсібіч та захоплено приговорювали: «Ну ти, Тонька, й крута стала!!! Хто би міг подумати, що отой конкурс «Міс студентства» зробить з тебе таку цяцю!!! А ходила ж, пригадується, у одних заношених туфлях з першого по третій курс! Ото вже поталанило!» І вона незграбно вичавлювала посмішку, бо ж якби вони дізналися, чого вартують оті коштовні перебирачки, то мрія їхнього життя набула би цілком інакших відтінків. Але вона нічого не розповідала – їй подобалося бути лідером, бодай там, у колі колишніх співгрупниць, які вирушали спозаранку на роботу до школи та проклинали щовечора мізерні зарплати, якими оцінювала держава вчительські гарування. А ще бідкалися, як звести на ноги своїх власних дітей, бо ж після закінчення ВИШу кожна з них обросла родиною. Кожна, тільки не вона… Але про це не хотіла думати, позаяк міркування про невдалі спроби народити дитину призводили до незмінної затяжної депресії… Ні, зараз про це розмірковувати не варто – наразі й без дітлахів клопотів вистачає… Навколо зведеного нещодавно палацу – величезна територія, потребуюча догляду. Врешті решт, найперше треба створити матеріальну базу для виховання дітей, як переконує чоловік. А там – як Бог дасть…

Тоня заворушилася, солодко потягнулася, пробуджуючи до життя стерплі кінцівки. Нащупала попід собою телевізійний пульт, обронений, засинаючи уночі, й, не витягуючи його з-попід ковдри, автоматично клацнула кнопку. Останки вранішнього світанкового досипання вивітрилися з перших слів, що пролунали з ожилого екрана. Транслювали новини.

… «Вчора, 21 листопада, пізно ввечері, на головну площу країни вийшло близько 2 тисяч чоловік, до них приєдналися політики та громадські діячі»…

Напруживши слух, Тоня перемкнулася з роздумів про свою невтішну долю на події, які наразі відбувалися в столиці. Інтуіція підказувала, що дивна чоловікова поведінка певним чином пов’язана з тим, що відбувається наразі за тисячу кілометрів від невеличкого прикордонного містечка, в якому стосовно сенсаційних новин завжди панував повний штиль. А тим часом ведуча на екрані тарабанила текст, що висвічувався перед нею на невидимому глядачам моніторі.