Вікторія Андрусів - Вагон №13

– Що допоки? – Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.

– Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг… Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив…

– І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.

– І що – що? – Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. – Стала інвалідом, ось що…

– Але мамцю… Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчикові уривався терпець.

– А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неї – це нікому не потрібний тягар, якого збутися важко… Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш… Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш…

Любчик мовчав, щось обмірковував, і врешті озвався:

– Тож дідо був правий…

Ніна стріпонулася від несподіваного висновку:

– До чого тут дідо, Любчику? – Знову пожалкувала, що затіяла дорослу розмову надто рано як на його вік.

– До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном… Ця цифра приносить нещастя…

– А-а-а, ти про це, – розсміялася, – то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, і нічого не змінилось би, незалежно від номера вагону… У кожної людини є доля… Але то нічого. Буде ще свято й на нашій вулиці…

… Любчикові тоді було дванадцять. Більше про крамницю «Все по-п’ять» він не перепитував. Просто віднедавна припинив Ніну супроводжувати.

Ота розмова ожила наразі у Ніниній голові, немов біблейська притча. І їй стало чомусь неймовірно огидно стояти отут, поруч обдертої гуртівні, вичікуючи, поки розсмокчеться знавіснілий від зубожіння натовп. Потупцювала ще трохи на місці, спостерігаючи, як один за одним з важких залізних дверей вивалюють люди – хто, притискаючи сором’язливо до грудей торбу з кількома вибраними «шматами», а хто – з цілими клунками, спокусившись на доступність краму. Ї їй чомусь розхотілося заходити досередини, вдихати сморід хімії, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморські бактерії, слухати дзявкання облізлої нахабної продав чині, для якої отой жалюгідний крам має більшу цінність, як ті люди, які поруч нього товчуться.

І по недовгих роздумах Ніна рушила у інший від крамниці бік… Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалу – туди, де у закапелку сходяться й розходяться залізничні колії, а поруч тулиться до рейок їхня з Любчиком халабуда, яку після негоди на робочому місці їй «люб’язно» надали у довічне користування…

– Тук-тук, тук-тук… – Відбивав злагоджено речитатив потяг, що стрімко наближався їй на зустріч… – Тук-тук, тук-тук… – співали рейки її улюблену мелодію…

– Московський… – Несхибно визначила Ніна. – Значить, зараз п’ятнадцята сорок.

У неї ніколи не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу… Тук-тук…

– Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий від’їзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.

Знайшовши врешті якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зітхнув і вклав його до теки. Вдавав, що не помічає її пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозі спальні.

– Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голосніше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, і, збагнувши, що подібне безпричинно не відбувається, запитала. – Що трапилося?