Світлана Талан - Просто гра

Здавалося, Ілля перестав дихати і кілька секунд дивився на неї розширеними від здивування очима.

– Ти?… Ти вагітна?! – трохи оговтавшись, промимрив він.

– Так! Так! У нас, Іллечко, буде дитина! Що тут не зрозуміло?!

Ілля обхопив Наталю за стан, підняв її, відірвавши від землі, закружляв по подвір’ю, радісно сміючись.

– Невже?! Люба, я не вірю своїм вухам! Ти впевнена? Не може бути помилки?

– Ні, не може! – Наталія усміхнулася.

– Ми маємо одружитися! У дитини мусить бути законний батько!

Ілля поставив дівчину на землю.

– Ти мені робиш пропозицію?

– Так! Ні, це має бути не так! – збуджено вигукнув хлопець. – Господар не видає вчасно зарплатню, я попрошу зі мною повністю розрахуватися. Має ж він мене зрозуміти?! Треба купити обручку і все зробити красиво! Чи спочатку я маю поговорити з батьками? Сьогодні ж скажу своїй матері, що вона незабаром стане бабусею! Як ти гадаєш, вона зрадіє?

– Іллечко, вгамуйся! – засміялася Наталія. – Твоя мама не буде проти одруження?

– Ні, ти що?! А твої?

Ілля перестав сміятися і посерйознішав, а в міжбрів’ї з’явилася зморшка.

– З моїми батьками ми маємо поговорити разом, – відповіла дівчина.

– Я прийду до вас. Коли? Можна сьогодні ввечері? Вони будуть вдома? О котрій? – засипав він дівчину запитаннями.

– Краще завтра ввечері, – сказала Наталія. – Приходь о сьомій.

– Домовились! Ми можемо сьогодні ввечері зустрітися?

– Ні, завтра у мене вдома, – відповіла дівчина.

Закохані не помітили, що біля автосалону на мить пригальмував чорний «мерседес» Наталчиних батьків. Віконце пасажира прочинилося, з нього визирнула Алла Володимирівна, а потім автівка рушила далі.

Наталія нервувалася. Стрілки настінного годинника невпинно наближалися до сьомої вечора, а батько ще не повернувся додому. Вона попередила матір, що з батьками хоче поговорити Ілля, і Алла Володимирівна неквапно накривала на стіл. Дівчина була впевнена, що мати зробить усе, щоб похизуватися перед гостем статками родини, тому на столі будуть делікатеси. Наталія не поспішала допомогти матері й пішла до свої кімнати, щоб вдягнути улюблену синю сукню. Їй дуже подобався гіпюр на коротких рукавах – мереживо справляло враження вишуканості, а колір сукні пасував до її очей.

Наталія почувалася недобре. У голову лізли всілякі думки, хоч як вона намагалася себе заспокоїти.

– Сьогодні вирішиться моя подальша доля, тому я так нервуюся, – сказала вона собі, оглядаючи в люстерку на стіні тонкий стан, блискуче волосся й стрункі ноги. – Усе буде добре!

Вона почула, що хтось прийшов, дослухалася – то був Ілля. Наталія вийшла до нього, запросила у вітальню. Ілля приніс квіти, проте букету не віддав, і Наталія здогадалася, що то квіти для її матері.

– Сідай! – запропонувала вона юнаку, вказавши на диванчик навпроти каміну.

Ілля подякував і присів на краєчок.

– Незабаром має прийти Павло Ігнатович, тоді сядемо за стіл, – пояснила Алла Володимирівна, кинувши косий погляд на хлопця своєї доньки.

– Алло Володимирівно, це вам. – Ілля підвівся й віддав букет жінці.

– Дякую! – стримано посміхнулася жінка.

Алла Володимирівна пішла за вазою, і Наталія чула, як вона розмовляє з кимось по телефону.

– Та не турбуйся ти так! – стиха промовила дівчина до коханого. – Усе буде добре! Ось побачиш!

Жінка повернулася і сказала, що чоловік допізна затримається.

– Форс-мажор! Павла Ігнатовича не буде – справи! Він перепрошує, тож почнімо без нього, – усміхнулась мати й запросила гостя до столу.

Алла Володимирівна припрошувала Іллю скуштувати ту чи ту страву, проте хлопець почувався ніяково. Погляд юнака час від часу зупинявся на бутерброді з червоною ікрою. Він її ще ніколи не куштував, але соромився взяти. Запах м’ясного гуляшу, яким була щедро полита гірка картопляного пюре на широкій тарелі, збудливо лоскотав ніздрі. Від цього млосного аромату в Іллі забуркотіло в животі, і він ще більше знітився, проте продовжував жувати овочевий салат, акуратно нанизуючи шматочки помідора на виделку. На допомогу поспішила Наталія. Вона наклала Іллі в тарілку картоплі з м’ясом.

– Дякую, – тихо промовив Ілля і вдячно глянув на дівчину.

Він знав, що має почати розмову, але йому від нервування ніби заціпило. Отямився хлопець лише тоді, коли Наталія під столом штовхнула його ногою. Ілля витер губи серветкою і знову розгубився, не знаючи, куди її покласти.

– Алло Володимирівно, – промовив він, зіжмакавши серветку в кулаці. – Я кохаю вашу доньку… Я її люблю… Загалом, я хочу на ній одружитися… Прошу руки вашої доньки!