Світлана Талан: Просто гра

«Не можу уявити своє життя без нього, – думала вона, припадаючи до Ількових вуст. – Не хочу, щоб цей вечір став нашим останнім!»

Повернувшись додому, Наталія пошкодувала, що не наважилась на розмову. Після вечері маленьке життя, яке зародилося в ній, нагадало про себе – її знову знудило.

Алла Володимирівна повернулася додому раніше за чоловіка. Вона збиралася наодинці відверто поговорити з донькою. Наталія читала у своїй кімнаті книжку.

– Що читаєш, Наточко? – запитала жінка, сівши на краєчок ліжка.

Дівчина відклала вбік книжку, підвелася.

– Роман про кохання, – відповіла Наталія.

– Про кохання, – задумливо промовила жінка. – Це тема твого віку.

– Мені здається, що кохання – вічна тема не лише дівчат та жінок, – сказала Наталія.

– Доню, я хотіла почути правду про того симпатичного юнака.

– Про Іллю? Я вже сказала, що то мій друг.

– Це я чула, але зараз хочу від тебе відвертої відповіді. Я ж мама, – посміхнулась жінка.

– Добре! – зітхнула Ната. – Я й сама хотіла про нього тобі розповісти. Ми зустрічаємося і кохаємо одне одного.

Алла Володимирівна помовчала, підбираючи потрібні слова.

– Ти впевнена, що у вас кохання? – спитала вона.

– Упевнена!

– Розумієш, доню, такі, як Ілля, зроблять все, щоб вирватися зі злиднів. Він красень, тому й скористався цим, щоб влізти до тебе в довіру.

– Мамо! Ти ж його зовсім не знаєш!

– Я прожила вдвічі більше, ніж ти, і можу розпізнати корисливих людей.

– Ти судиш людей несправедливо! Ми з Іллею по-справжньому любимо одне одного! І мені неважливо, з якої він родини! – обурилась дівчина.

– Ми з твоїм батьком самотужки вилізли зі злиднів, самі побудували бізнес з нуля, а не шукали легких шляхів. Обоє були бідними, але настав час, коли одні вилізли нагору, а інші чекають з неба манни небесної. Ілля має руки-ноги? То чому ж він ходить у запраній вилинялій сорочці?

– Він все зможе! Ілля не ледар, якщо ти про це, – гаряче заперечила донька. – Він працює багато, але, не маючи свої справи, важко заробити на життя.

– Чому він не має свого хоча б невеликого бізнесу? Ти не думала про це?

– Напевно, тому, що не має початкового капіталу, – промовила непевно дівчина.

– Або чекає можливості прийти на все готове?

– Ти вважаєш, що Ілля зустрічається зі мною лише тому, що я із заможної родини? – запитала донька, з надією поглянувши на матір.

– Саме так!

– Мамо! Ти помиляєшся! Ілля мене кохає! – з відчаєм промовила дівчина.

– Доню, ти не психуй, спробуй подивитися на ситуацію, знявши рожеві окуляри, – спокійно промовила Алла Володимирівна. – Бусел шукає собі пару серед собі подібних, а не задивляється на ластівку, а горобець не житиме в парі з вороною. Так закладено в природі, що кожна жива істота шукає собі подібних. Люди стають у пари за рівнем статусу, за їхніми статками, щоб кожен не відчував залежності або зверхності.

– Рівний шлюб? – Наталія гірко посміхнулася. – Але ж у парі можна урівняти і статус, і статки.

– У нашому житті все можливо, – зітхнула жінка, – але не у твоєму випадку. Серце мені підказує, що Ілля тебе використовує у своїх цілях.

– Ти зробила такий висновок, побачивши його раз?

– Іноді одного погляду достатньо, щоб зрозуміти людину, а часом і життя не вистачить, – промовила мати.

– Ні, мамо, ти помиляєшся, – сказала їй донька, – я добре знаю свого хлопця і впевнена в його щирих почуттях.

Наталія подумала, що зараз слушна нагода сказати, що чекає дитину, але не змогла. Першим цю новину має дізнатися Ілля, – вирішила вона.

Алла Володимирівна пішла, а дівчина уже не змогла зосередитися на читанні книжки.

«Досить мовчанки!» – сказала вона собі.

Наталія швидко перевдяглася і попрямувала до автосалону, де працював Ілля. Він помітив дівчину, радісно усміхнувся, витер руки ганчіркою і вийшов з ангару до неї.

– Привіт, сонечко! – сказав він і чмокнув її в щічку. – Щось трапилося?

– Поговорити треба, – сказала вона, сідаючи на лавку, біля якої стояло відро з водою для недопалків.

– Я тебе слухаю.

Наталія подумала, що все мало відбутися не так і не в такій обстановці, але була налаштована рішуче.

– Іллечко… У мене є новина… Не знаю, чи добра… Не впевнена, що ти зрадієш, але…

– Наточко, не тягни кота за хвіст! Кажи вже!

На неї пильно дивилися рідні очі, темно-карі, виразні, в обрамленні чорних пухнастих вій.

– Я вагітна, любий! – на одному подиху вимовила дівчина.