Тетяна Кирик - Кохати або помститися

Її розбудив звук будильника. «Це не мій будильник», — встигла вона помітити про себе. Розплющила очі. «Вставай, соня!», — гучно позвав її Максим. «Що, вже не впізнаєш?» — засміявся він, — «Мені на роботу треба. Підіймайся!». Вона сіла на ліжку. «Одягайся, я не дивлюся», — відповів Максим, та вийшов з кімнати. Вона пройшла у ванну кімнату вже зовсім одягнена. Вмила обличчя. Почистила зуби пальцем. Максим покликав її снідати. На столі вже стояли дві чашки чаю та лежали бутерброди із сиром на великій тарілці. Вона сіла пити чай та на чоловіка майже не дивилася. Опустила очі долу та тільки у чашку й дивилася. Соромилася. Для підтримки себе взяла у руки ту кляту чашку й не випускала. Чай був гарячий й чашка опікала долоні. А Тася терпіла. Чоловік же навпаки з цікавістю дивився на Таїсію. Він теж пив чай, але чашка його стояла на столі. Він потрохи відпивав з неї та дивився дівчині у самі вічі.

— Жива?

— Жива.

— От і добре. Нічого не болить?

— Ні.

— Звідки ти така взялася?

— З Лебедину. Це Сумська область.

— Приїхала селянка роботу шукати, значить.

— Лебедин — це місто. Маленьке, але місто.

— Чого очі у чашку опустила? На мене зовсім не дивишся.

— Соромно дивитися. Я зовсім такого не чекала, коли у Київ їхала.

— То, мабуть, мені треба соромитися. Бо обіцяв, та не втримався.

— Я ж казала, що не требо!

— Требо, не требо. Чи це перший раз?

— А якщо я скажу, що перший. І я свій перший раз зовсім не так уявляла. А з коханим уявляла та у шлюбі уявляла. А не як у тварин. І потім я вам це вночі казала.

— Правда? Ти не брешеш?

— Не брешу. Чи вам докази потрібні? Хоча доказів вже немає.

— Докази не потрібні.

Чоловік сам почав соромитися. Йому стало якось ніяково. Він вже не дивився на Таїсію та почав питати тихішим голосом, дивлячись кудись у куток кухні.

— Я думав, що ти це кажеш, щоб я відчепився. Вибач! Скільки ж тобі років?

— Яка тепер різниця. Мені тридцять один.

— А мені п'ятдесят. І, дійсно, яка це тепер різниця. Хоча виглядаєш ти, немов якесь дівча. І вчинки робиш такі самі. Добре, допивай чай. Мені вже час на роботу виходити.

— Так. А мені йти. Шукати чи житло, чи роботу.

Чоловік подивився на ручний годинник та почав метушитися. Він піднявся, потім помив свою чашку. Потім повернувся до столу. «Про житло», — промовив Максим та потягнувся до гаманця, що лежав на краю столу. Він дістав з нього гроші й протягнув Тасі. Тася уся почервоніла. «На, тримай! Як обіцяв. Ось три тисячі тобі за ніч. Та ще тисяча за твою цноту». Він протягнув ще дві купюри по п'ятсот гривень. Протягнув та посміхнувся. Тася не знала що й робити. Тоді він сам взяв її руки та вклав гроші у долоні, промовляючи до неї: «Б'ють — біжи, а дають — бери! Заробила, як не як».

«Заробила», — сумно відповіла дівчина. «А я хоч не завагітнію?» — раптом запитала вона. «Ні, заспокойся. Я користувався презервативом. Ти була така налякана, що не помітила», — відповів чоловік. Йому досі було цікаво, чому молода жінка та досі була дівчиною й він про це почав її розпитувати: «Як так сталося, що ти ще в дівках ходила? Невже нікому у своєму Лебедині не сподобалася? Чи хлопців там не має?». «Є. Я не хочу про це розмовляти», — відповіла Тася. Розказувати про своє життя чоловіку, який щойно майже зґвалтував тебе було якось неприємно. Тася помила свою чашку. Вони вийшли у коридор. Одяглися та вийшли на вулицю. «Слухай мене уважно, Тасю. Гроші ніде не показуй. Скільки їх у тебе не кажи нікому. У руках не тримай. Краще при собі», — сказав Максим та подивився їй на груди. «Тут зараз багато шахраїв. Коли питання стосується квартир та грошей усі хочуть тебе нагріти. Зрозуміла?» — продовжив він її повчати. «Там як раз за рогом є одна контора, що шукає людям квартири: продає, та здає в оренду», — сказав він знову та рукою показав напрямок куди їй тепер треба було рухатися. Провівши її до кінця свого дому, він схаменувся та дістав маленький аркушик поперу зі своєї таємної кишені. Ще дістав ручку та написав на папірці свою адресу та мобільний телефон. Простягнув папірчик та промовив: «Ось. Моя адреса. Якщо не знайдеш нічого, то повертайся до мене. Поживеш, поки знайдеш чи житло, чи роботу. Бо мені вже набридло самому готувати, й взагалі…». Він не завершив фразу. «Дякую!» — відповіла Тася та сама здивувалася за що вона йому ще дякує, за цю страшну та неприємну ніч, чи просто за його турботливе ставлення до неї сьогодні з ранку. Вона пішла собі. А він побіг у напрямку зупинки, яку було видно. Там вже чекало декілька маршруток. Тася зайшла за кут будинку та побачила, що в наступному будинку на першому поверсі дійсно був офіс рієлторської фірми, що займалася продажем та орендою житла. Вона зайшла до них та запитала, хто б міг їй допомогти.