Ольга Яворська - Симфонія почуттів

Розгублено подивилася на нього, але у півтемряві не побачила обличчя, хвильку постояла і мовчки сіла на переднє сидіння.

– Дякую, отче.

– Звідки ж ви так пізно? Голос його звучав м’яко, лагідно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.

Він не квапився їхати, поклав руку на Янину голову і тихо промовив: «Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва і покаяння – це ті дві сили, які ще нікого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбійника. Прийдіть до церкви, приступіть до святої сповіді».

Наступного дня, в неділю, Яна вперше за багато років переступила поріг старої дерев’яної церкви і «під обстрілом» багатьох здивованих поглядів, пройшла до сповіді. Побілілими устами, ніби на страшному суді, розповідала про свій гріх, про свій страх, про той нестерпний біль, що безнастанно шматував її сторозтерзану душу. І коли священик поклав їй руку на голову, даючи дозвіл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машині.

– Я молитимусь за вас, Яно.

У другій половині дня поїхала до лікарні. Чергова медсестра повідомила, що хлопця, який, до речі, не Богдан, а Святослав, перевели з реанімаційного відділення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабілізувався.

Побачивши її, засвітився усмішкою.

– Спасибі вам, що врятували мені життя.

– Слава Богу, слава Богу, – шепотіла Яна.

Сиділа біля нього і слухала розповідь про те, що він круглий сирота, що живе тільки з бабусею, яка давно хворіє туберкульозом і більше часу знаходиться у лікарні, ніж дома.

– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити твою долю, – гладила його біляве коротко стрижене волосся.

– Святослав… Яке прекрасне ім’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала…

Коли вийшла з лікарні, був уже вечір. Світ ніби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячі зір засвітилися в небі.

– Коли одужаю, тітонько Яно, обов’язково до вас приїжджатиму, – вчувалося Святославове.

– Приїдь, синку, приїдь до тітки Яни, приїдь дитино. Я для вас з бабусею, що зможу… Скільки зможу… Чим зможу… Господи, це ж таке щастя, такий дар від тебе.

Осінь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сіяла полями їдкий дим, лякаючи людей неминучим приходом зими. Вродливий світловолосий юнак і стара, дуже згорблена бабуся зупинилися біля гурту людей, що терпеливо перебирали поношені речі, які можна було за безцінь купити і хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись і одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.

– Ми шукаємо хату Яни Ковальської.

– Це ж, мабуть, тієї, що чоловіка свого замордувала? – відізвалася та сама молодиця.

– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.

– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.

Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася у його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати…

– Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми переїхали до вас? Тобі було краще, спокійніше самому?

Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши руками підборіддя, уважно стежила, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури.

– Відчепися, ти мені заважаєш.

– Завжди ти так. Я бачу, розумію – сердишся. І мама моя розуміє.

– Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли?

Яринка ображено надула губи, а через хвилину її личко знову прояснилося і вона таємниче зашепотіла:

– Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цілувалися.

– Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки.

– А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний – все робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шкода, що ти журишся, і я колись навіть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самі, хіба тобі не було важко?

– Це я сам жив, а тато… Тато уже після першого року самотності знайшов твою маму і годинами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене?

– Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готувати їжу. Я завжди прибиратиму у твоїй кімнаті.

– Ти добра, – Олексій лагідно подивився на Яринку, – але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову своїми теоріями, намагаєшся жаліти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті?