Ольга Яворська - Симфонія почуттів

Був кінець серпня – час, коли літо вже не літо і осінь ще не осінь. Скошені отави, полукіпки вівса, жовтіюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвідчували, що літо наближається до межі, незважаючи на спекотну погоду. Ранки і вечори віддавали прохолодою.

Яна, набравши десятилітрове відро ожини, повільно брела стежкою до своєї хати. Раптом у високій траві вона побачила скоцюрблене тіло людини. Залишила відро на стежці, з острахом підійшла ближче і уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блідим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола і зрозуміла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечі, але він не прокинувся, кілька разів вдарила долонею по лиці – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлій посинілій нозі завважила два маленьких знаки від укусу. Зрозуміла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, ніби закам’яніла, гарячково шукаючи виходу, а потім, вхопивши хлопця під руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тіло було дуже важке, і Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лісу. Ноги юнака весь час об щось зачіпались. Він голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, і ми будемо біля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»

Біля траси юнак знову знепритомнів.

Надворі смеркалося… Кілька машин проїхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочині, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксі грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив біля самої жінки.

– Син вмирає, будь ласка, допоможіть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пізніше, я обов’язково віднайду вас…

У лікарні хлопця, якому стало ще гірше, помістили в реанімаційне відділення. Медсестра з реєстраційною карткою підійшла до Яни, що самотньо сиділа в коридорі.

– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять років».

Більше вона нічого не могла придумати.

– Я розрахуюся з усіма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчі ліки. В мене є гроші, багато грошей.

– Лікарю, – підбігла до якогось лікаря. – Лікарю, я віддячу всім, я… я дуже багата… врятуйте його.

– Постараємось, – кинув коротко і якось дивно подививсь на неї.

Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сіла на одне з крісел і всесильна тиша разом з темрявою огорнули її. В серці знову ворухнулося звичне їй відчуття розпачу, що ніби провадило її по кривавій дорозі. Сиділа серед тиші. а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.

– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…

Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігла вечорами на побачення по розквітлій землі, несучи в серці оксамитову мелодію кохання…

Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу вона не витримала… Вхопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею у чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…

Відтоді зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод і темрява. Якась нелюдська сила помагала їй жити і пам’ятати кожну хвилю про неминучість смерті.

На другий день здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Вона тулилася до стіни у лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була підключена крапельниця.

Надвечір вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги і тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.

– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став мені єдиною надією на світі, – молилася пошерхлими устами.

Раптом мимо, майже нечутно, проїхала машина і, перегнавши її, зупинилася.

– Сідайте, Яно, я вас підвезу. Місцевий священик, вийшовши з машини, відчинив перед Яною дверцята.