Ольга Яворська - Симфонія почуттів

– Пам’ятайте, що любов і людяність – основа життя. Дорога моя мандрівна, віра моя всесильна.

Вона піднесла очі до неба.

– Дні не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.

– Мар’яно, ти ж філософ, – іронічно усміхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.

– Шлях до неба повинен бути світлим, його не треба засмічувати необдуманими словами. Відкрийте сліпі очі і ви побачите який прекрасний світ. На ріці Дністрі купаються білі лебеді. Коли я була в Італії, згоріли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Україну прилетіла.

– Що вона таке говорить? – пошепки запитала білява дівчина.

– Говорить, що на голову збреде, хіба не бачиш – вона божевільна, – ще тихіше відповіла інша.

Мар’яна замріяно всміхнулась і пішла, простягнувши вперед руки:

– Ой зелене жито, зелене…

Володя слухає музику. Лежить із заплющеними очима й слухає… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марійка. Молода, гарна, з пишним світлорусим волоссям і синіми, як льон, очима. Всі думають, що це його мама.

Володя ще не усвідомлює величі сонати, яка звучить, але музика дає відчуття висоти, висоти безмірної, як дитяча туга.

Чотири години… Це ж зовсім недовго лежати. А опісля підніметься, ходитиме по палаті, слухатиме передзвін каштанів за вікном і думатиме про маму, яка віддасть йому свою нирку. Завтра – те саме… Його знову підключать до штучної нирки. І так буде до тих пір, поки не зроблять пересадку. Їх обох готують до операції.

А десь далеко від Києва трепетні Карпати в осінніх сіножатях, в дідусевім саду голосно гупають яблука, цвіте верес і грають у футбол його ровесники. Гомін і галас на стадіоні, воротар приймає удар, сміється сонце і гелгочуть, відлітаючи у вирій, дикі гуси. Засинаючи, відчуває, як розчиняється у серці музика болю.

Приснилось, що вибирається з чорної води в повітряно-білий простір, вдивляється в блакитні барви бездонних небес, що простягнулися у вічність. І мариться йому мама, яка завмирає ночами у тузі, бо їй сниться, що падають зорі.

Звучить крізь відстань прекрасна і сумна пісня. Володя прокидається і відчуває всепереможну жагу життя.

Коли священик оголосив у церкві, що хтось пожертвував на храм вісімдесят гривень, то тільки бабуся Марійка знала, що це Володя прискладав ці гроші, збираючи їх по гривні, бо щиро вірить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олівець, малює розпечене сонце, голубе озеро, що віддзеркалює сумовиті дерева і мамині очі. Нечутний схлип виривається з дитячих грудей, повільно відступає біль і тиха радість, що в нього найкраща у світі мама, переповнює душу.

Василь Лісовецький почав глухнути посеред літа. Зрозумів це, коли перестав чути цокання годинника і спів пташок. У голові час від часу з’являвся дивний шум, після якого звуки навколишнього світу ставали все тихішими. Дружина слізно просила Василя поїхати до лікаря, але він вперто віднікувався. Лише коли почав іще й сліпнути, зрозумів, що самотужки з хворобою не впорається.

Діагноз прозвучав, як найжорстокіший вирок: пухлина головного мозку. Після важкої операції та кількамісячного перебування в столичній клініці Василь повернувся додому глухим і сліпим.

Дружина водила чоловіка за руку всюди, куди ходила сама, голила, купала, щоденно одягала його в чисту сорочку, розчісувала йому волосся і дякувала Богові, що зберіг Василеві життя.

Василя з Ганнусею, або, як він називав її, Нусею, звела доля на початку сімдесятих років. Закінчивши музичне училище, парубок працював у селі завідувачем клубу і вчителем музики одночасно. Він був неабияким скрипалем, організував ансамбль «Лейбики», члени якого згодом здобули славу весільних музикантів. Високого, вродливого та завжди веселого юнака немов магнітом тягнуло до гурту, скрипки та дівчат. За зароблені на весіллях гроші купив мотоцикл «Ява» і гасав на ньому по селу, як навіжений. Будь-яка робота горіла у Василевих руках. Він постійно жартував, співав, а за найменшої нагоди звабливими очима закохував у себе дівчат і навіть молодиць.

Василева мати мала крутий норов, тому, підбираючи собі невістку, а синові дружину, знаходила гандж чи не в кожної сільської дівчини.

Якось на початку січня, коли морозяне зимове повітря дихало пекучим холодом, юнак, роздягнувшись до сорочки, рубав дрова. Рипнула хвіртка, і на подвір’ї з’явилася Леся, Василева молодша сестра, яка навчалася у Львові, з незнайомою дівчиною.