Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

Ґрутас меланхолійно запитав:

— Цей Свенка був на фронті?

Вони не вважали по-справжньому діловими тих, хто вберігся від крові і бруду Східного фронту.

Кольнас знизав плечима.

— По телефону в нього молодий голос. Дортліх сам усе вирішував.

— Ми вивеземо все зараз. Продавати ще рано, але звідти треба вивозити. Коли він знову зателефонує?

— У п’ятницю.

— Скажи йому, щоб уже починав.

— Він захоче й сам виїхати. Йому потрібні документи.

— Ми можемо перекинути його до Рима. Не знаю, чи потрібен він нам тут. Обіцяй йому що завгодно, ну, ти сам знаєш.

— Картини перебувають у розшуку.

— Повертайся до свого ресторану, Кольнасе. Продовжуй на дурняк годувати фліків, і вони так само будуть рвати твої штрафні квитанції. Наступним разом, коли знову їхатимеш сюди мені щось мекати, привези тістечка.

— Та він у порядку, — сказав Ґрутас Мілкові, коли Кольнас уже пішов.

— Сподіваюся, — відповів Мілко. — Мені не хочеться керувати рестораном.

— Дітер! Де Дітер? — Ґрутас гатив у двері каюти на нижній палубі, і ті розчахнулися.

Там на своїх ліжках сиділи дві перелякані жінки, зап’ястя кожної було прикуте ланцюгом до трубчатої рами її койки. Двадцятип’ятирічний Дітер розчепіреною жменею вхопив одну з них за волосся.

— Наставиш їм синців, розіб’єш губи — і наші гроші втрачені, — нагадав Ґрутас. — А ось ця зараз буде моя.

Дітер відпустив волосся жінки і почав ритися у своїх забитих мотлохом кишенях, шукаючи ключі.

— Ево!

Старша жінка ввійшла до каюти і стала під стіною.

— Добре вимий оцю, і Мюеллер доправить її в садибу, — наказав Дітер.

Ґрутас і Мілко пройшли через склад до машини. У спеціальному, огородженому линвою відділку стояли ящики з написами «Побутова техніка». Ґрутас звернув увагу на британський холодильник.

— Мілко, ти знаєш, чому англійці п’ють тепле пиво? Тому що вони тримають його в холодильниках «Lucas». У моєму домі такого ніколи не буде. Мені потрібні «Kelvinator», «Frigidaire», «Magnavox», «Curtis-Mathes». [121] Статус компаній у 1950-х pp.: британська «Lucas Industries» спеціалізувалася на військовому, автомобільному й авіаційному електрообладнанні, холодильники не були її пріоритетом; американські: «Kelvinator» випустила перший ненаморожуючий холодильник; «Frigidaire» — наймасовіший виробник, у багатьох країнах і тепер традиційно «фріджідерами» називають холодильники будь-яких марок; «Magnavox» — перші транзисторні радіоприймачі; «Curtis-Mathes» — найдорожчі телевізори, на які надавалась гарантія 4 роки. Я хочу собі тільки зроблене в Америці.

Ґрутас підняв кришку піаніно і зіграв кілька нот.

— Це піаніно для борделю. Мені таке не треба. Кольнас знайшов для мене рояль «Bosendorfer». Найкращий. Мілко, забереш його в Парижі… після того як закінчиш інші справи.

Знаючи, що він не з’явиться до неї, поки добре не відчиститься, не відмиється, вона сиділа й чекала на нього в його кімнаті. Він ніколи її до себе не запрошував, тож вона тут нічого не чіпала. Роздивлялася малюнки на стінах, анатомічні ілюстрації, якими було заповнено півкімнати. Вона витягнулася на його ліжку, поставленому за японським каноном перфекції «наполовину під карнизом». На поличці перед її очима стояла картина в рамці, накрита шовковою запоною з гаптованими нічними чаплями. Лежачи на боку, леді Мурасакі простягнула руку і підняла шовковий полог. Відкрився чудовий малюнок олівцем і пастеллю — вона гола, у лазні в шато. Малюнок було підписано знаком Вічності — Вісьмома Штрихами — й прикрашено японськими символами в трав’яному стилі з не зовсім правильними «водяними квітками».

Вона довго дивилася на малюнок, потім прикрила його і заплющила очі, у її голові зазвучав вірш Йосано Акіко:

На світанку другого дня вона почула кроки на сходах. Ключ клацнув у замку, і ось він, Ганнібал, брудний і втомлений, із рюкзаком у руці.

Леді Мурасакі зустріла його стоячи.

— Ганнібале, мені треба почути ваше серце, — промовила вона. — Серце Роберта мовчало. Ваше серце зупинилося в моєму сні.

Вона підійшла і притулилась вухом до його грудей.

— Ви пахнете димом і кров’ю.

— Ви пахнете жасмином і зеленим чаєм. Ви пахнете миром.

— Ви поранені?

— Ні.

Перед її обличчям із шиї Ганнібала звисала низка закопчених жетонів. Вона дістала їх у нього з-під сорочки.

— Ви зняли їх із мертвих?