Карін Слотер - Лють

— Ти. Чарівний принце. Проконтролюй, щоб вона без пригод потрапила додому. Тепер ти. — Показав на Рей-Рея. — Не змушуй мене ще раз наказувати тобі встати, бо я так швидко організую повернення твоєї туші в тюрягу, що твій інспектор з умовно-дострокового не встигне й таксі тобі викликати. — Рей-Рей одразу скочив на ноги, а полісмен натиснув на кнопку рації та доповів: — Вас зрозумів. Буду за десять хвилин. — А потім, наче згадавши про Арта, запитав: — Вас це влаштовує?

Арт насупився, на лобі чітко проступила літера V.

— Та, що вже вдієш, — нарешті погодився він. — Шеллі, візьми вихідний. А завтра повертайся, і щоб голова була на місці.

— Дякую, — сказав Джон. Від полегшення він мало не розплакався. — Дякую, сер. Я вас не розчарую.

Повага одразу ж дала йому дивіденди.

— Хочеш, я вижену цього сраного заїку? — запитав Арт у Джона і великим пальцем з розмаху тицьнув Рей-Рея у груди.

Джон глибоко над цим замислився. Але йому не хотілося до кінця життя озиратися через плече, чи не переслідує його цей придурок.

— Не треба, ми помиримося, — сказав він. — Так, Рею?

— Так, так, — закивав Рей-Рей. — Все нормально. Ми не будем сваритись.

— Заткнися, — сказав Арт. — До ранку середи щоб я вас тут не бачив, обох, січете?

Рей-Рей кивнув. Двічі.

Арт нищівним поглядом глянув на проститутку і сказав Джону:

— Забери її звідси, поки від нас клієнти не повтікали.

Вибору в Джона не було. Повія міцно в нього вчепилася. Її кістляві пальці стискали його руку над ліктем. Він пішов поруч із нею, бо відчував, що інакше вона зариє носом у землю.

Поки вони йшли по Підмонт-авеню, повз них зі свистом мчав транспорт. Щодня Джон бачив, як цією дорогою сновигають туди-сюди позашляховики й спортивні тачки. З одного боку лежала Бакгед, з іншого — Енслі-парк, тому нечисленні гівняні машини, які Джон бачив на дорозі, належали служницям, садівникам, обслузі басейнів та іншим безталанним, які заробляли на хліб, виконуючи брудну роботу замість багатіїв.

— Гівнюк смердючий, — пробубоніла повія, поки вони чекали зеленого на світлофорі. Вона ще глибше вгородила пальці Джону в плече, бо намагалася втримати рівновагу на своїх сміховинно високих підборах. — Зажди, — нарешті змилостивилася вона й, не послаблюючи хватки, зняла один за одним свої туфлі. — Галімі підбори.

— Так, — кивнув Джон, бо вона явно чекала якоїсь відповіді.

— Червоний, — сказала повія і потягла його за собою на дорогу, коли машини зупинилися. — Боже, як ноги болять. — Коли вони вже були на іншому боці перехрестя, вона подивилася на Джона знизу вгору. — А ти знаєш, що в мене випаде зуб? Там, де він мене вдарив.

— О, — сказав Джон, думаючи, що вона чи то дурна, чи то божевільна, якщо вважає, що в нього є зайві гроші, щоб дати їй на стоматолога. — Зрозуміло. Так. Шкода.

— Ні, дурню. Я маю на увазі, що можу попрацювати руками, а ротом — ні.

Джон навіть не усвідомлював, що так міцно стискає зуби, аж розболілася щелепа.

— Ні, — відповів він. — Не треба.

— Слухай. — Вона зупинилася, відпустила його руку і негайно захиталася, мов пліт на гребені цунамі. — Ти йди собі, Ромео. А я вже якось сама дочалапаю.

— Ні, — повторив він і тепер уже сам узяв її за руку. З його щастям вона ще під машину впаде, і тоді коп повісить на нього ненавмисне вбивство. — Ходімо.

— Упс, — видихнула вона, бо послизнулася на розбитій ділянці хідника і коліно підігнулося.

— Рівно стояти, — сказав Джон, а сам подумав: вона така худа, що він відчуває, як благенька плоть рухається вздовж кістки.

— У сраку я не даю, — ні сіло ні впало повідомила повія.

Джон не міг визначитися, що гірше: думка про її рот чи думка про її задній прохід. Від побіжного погляду на чиряки, якими були вкриті руки та ноги повії, до горла піднявся обідній сендвіч з арахісовим маслом і бананом.

— Ясно, — він не розумів, чому вона вирішила відкрити перед ним душу, але дуже хотів, щоб вона це припинила.

— Мені потім срати важко, — повідала вона йому, зиркнувши скоса. — Думаю, дай скажу тобі, бо хто тебе знає, що ти там собі комбінуєш.

— Я лише проведу тебе до місця роботи, — запевнив він. — Більше нічого, не турбуйся.

— За все тре’ платити, — сказала вона і розсміялася. — Ну, може, крім цього разу. Звісно, прогулянка — якщо ти надумав таку плату взяти, то вона не зовсім безплатна.

— Мені все одно в цей бік, — збрехав він. — Я тут неподалік живу.

— У Морнінґсайд? — уточнила вона.

То був багатий район, що простягався до Чешир-Бридж-роуд.