Карін Слотер - Лють

— Ти, — все, що змогла сказати Лідія Ормвуд, коли відчинила двері й побачила на порозі Джона і Джойс.

Майклова мати добре збереглася на старості років (чи принаймні витратила для цього достатньо грошей). Джон знав, що їй під сімдесят, але шкіра в неї на обличчі була гладенька і здорова на вигляд. Навіть шия та руки, що зазвичай виказували вік, були рівні й молоді, як у Джойс.

Лідія вочевидь була улюбленицею долі. Вона жила у Вайнінґсі, одному з найдорожчих передмість Атланти, у новісінькому триповерховому будинку. Усюди були білі стіни, підлогу з вибіленого дуба вкривали білі килими. У вітальні стояв блискучий білий рояль, а біля мармурового каміна красувалися один навпроти одного два дивани, обтягнуті чорною шкірою. На вікнах висіли кремові шовкові штори. Стіни прикрашало абстрактне мистецтво у зухвалих основних кольорах — усі картини, найпевніше, були оригіналами. Сама Лідія була монохромна, вбрана у чорне. Джон не знав, чи то був її звичний одяг, чи вона носила жалобу за сином.

Коли Джона заарештували, Джойс саме була в суді округи Дікеб, сторінку за сторінкою переглядала старі архіви — шукала Лідію. Відтоді вона брала на роботі багато відгулів і переривала всі громадські архіви, які тільки могла знайти. Після смерті свого чоловіка Баррі Лідія ще двічі виходила заміж і розлучалася. І щоразу міняла прізвище, але Джойс врешті-решт вистежила Майклову матір через знайомого, який працював у фонді соцстрахування. На момент смерті дядько Баррі був повністю застрахований, і чотири роки тому Лідія почала отримувати чеки.

Через три дні Джойс мала на руках її адресу.

Тепер вони сиділи перед каміном: Джон і Джойс на одному незручному дивані, Лідія — на іншому. Їхня тітка сиділа прямо, тримаючи коліна разом, відставивши ноги вбік, наче фотографувалася для журналу для справжніх леді. На Джона вона дивилася з відвертою неприязню.

Він знав, що схожий на чорта. Міс Лем постукала до нього в двері о п’ятій ранку. Вручила чашку для аналізів і взялася нишпорити по кімнаті у пошуках недозволених предметів. Він повернувся з туалету й побачив, що вона тримає в руці фотографію його матері. Джон стояв з власною сечею в руках і відчував, як його палить зсередини сором. Ще одне приниження, яке він заподіяв Емілі. Коли вже буде цьому край? Коли його матері дадуть спочити з миром?

— Ми прийшли поговорити про Майкла, — сказала Джойс.

— Він був моїм сином, — відповіла Лідія, наче це все пояснювало.

Джойс відчутно напружилася, та Джон похитав головою, наче закликав її бути терплячою. Він любив свою сестру, але вона жила в чорно-білому світі. Що робити з напівтонами, вона не знала.

— Дівчинка, яку він викрав, одужає, — повідомив Джон Лідії.

— Добре. — Вона байдуже знизала вузькими плечима.

Джон чекав, але про Енджі Поласкі вона не запитала — стан здоров’я останньої жертви її сина вочевидь не надто її цікавив. Здавалося, її взагалі ніщо не цікавило.

Джон прочистив горло.

— Якби ви могли просто…

— Він тебе ненавидів, ти ж знаєш.

Джон уже й сам здогадався, але спитати мусив.

— За що?

— Я не знаю, — відказала вона, розрівнюючи складку на спідниці. На пальці у неї була велика золота каблучка з діамантом, щонайменше півдюйма завширшки. — Він був тобою наче одержимий. Вів альбом, куди вклеював вирізки з газет. — Зненацька вона встала. — Я принесу.

Лідія вийшла з кімнати, ковзаючи капцями по білому килиму.

Джойс засичала.

— Заспокойся, — сказав їй Джон. — Вона не мусить цього робити.

— У її руках — усе твоє життя.

— Я знаю.

Але Джон звик до того, що в його житті верховодять інші люди, байдуже, хто то був: його батько, наглядачі в тюрмі чи Марта Лем. Джон не пам’ятав жодної миті у своєму дорослому житті, щоб він не намагався когось задовольнити, аби нормально прожити ще один день.

На очі Джойс знову навернулися сльози. Він і забув, яка вона плаксійка.

— Джоне, я ненавиджу її. Я так її ненавиджу. Як ти можеш взагалі поруч із нею в кімнаті сидіти?

Тильним боком пальця він витер їй сльози.

— Нам від неї дещо потрібно. А їй від нас — нічого.

Повернулася Лідія. До грудей вона притискала великий фотоальбом. Поклала його на низьку шкіряну отоманку, що стояла між диванами, і сіла.

На обкладинці альбому Джон побачив власну фотографію. Принаймні він думав, що то його фотографія. Обличчя було перекреслено чорнильною ручкою.

— Господи, — пробурмотіла Джойс, підсуваючи до себе альбом.