Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Я подивився на знімок й оторопів. На ньому були Тьома з жінкою, про яку запитував слідчий: вони обіймалися. Я замислився.

— Чесно кажучи, обличчя здається знайомим, та я певен, що не знаю її. А що, це підозрювана? — з неабияким інтересом поцікавився я.

— Ні, на жаль, ні. Це ще одна жертва нашого невідомого вбивці. — Слідчий заховав фото.

— Ще одна жертва? — Спершу я аж не повірив власним вухам. Мені стало моторошно. — Тобто скоєно ще одне вбивство? Але коли?

— Незадовго після вбивства Тьоми. Більше ми поки що нічого не знаємо.

— Дозвольте поцікавитися: є якісь зачіпки?

— Дещо є, проте нам це поки особливо не допомогло. — Слідчий говорив охоче, неначе хотів виговоритися. — На тілі вбитого знайшли волосину, яка, до речі, належить молодій жінці. Є невідомі відбитки пальців. Усе.

— Але ж ви не думаєте, що злочин могла скоїти жінка? Це вбивство двох людей!

— Чому ж, цілком могла. — Слідчий повів плечима. — Щоправда, їй у цій справі потрібний був помічник, звісно, що чоловік. До речі, вбита мешкала в цьому будинку. — Він указав на Лізин будинок. — Певно, тут ви й могли її бачити.

Я похитав головою, приходячи до тями після приголомшливої новини.

— У мене до вас іще одне запитання.

— Уважно слухаю.

— Я щойно від подруги вбитої. Вона живе в будинку навпроти. — Малашко вказав на дім. — Вона повідомила, що вбита — до речі, її звати Альоною — іще в день убивства поскаржилася на те, що якийсь мужик стежить за нею з бінокля. Знову ж таки, з цього будинку, — і він вкотре показав на будинок навпроти. — Я знаю, ваша дівчина із сестрою теж тут живуть. — Я здивовано підняв брови, він зрозумів моє німе запитання. — Така робота, мушу все про всіх знати. Дільничний Федюкевич знайомий із Лізою Іванівною, — додав він. — Отже, ви нічого про це не можете розповісти? Ліза Іванівна не згадувала про щось подібне?

Я повідомив йому про пригоду, що сталася вчора, знову замислюючись, чи варто розповісти про замах. Очевидно, слідчий помітив мою нерішучість.

— Є ще щось? — відразу поцікавився він.

Я вагався.

— Що ще? — Я мовчав. — Пам’ятайте: я розслідую два вбивства. Будь-яка інформація може виявитися корисною. Окрім того, ви не маєте права нічого приховувати.

Я здався й розповів. Більше того, також поділився думками про те, що за мною стежать. Малашко уважно вислухав.

— Чудово, — серйозно та задумливо мовив він. — Справа з кожним разом стає все більш заплутаною.

— Можу я піти з вами до того чоловіка? — Я навіть не очікував від себе такого запитання.

Слідчий на хвилину задумався.

— Даруйте мою цікавість, проте в мене є підозра, що мене хочуть позбутися, — слово «вбити» я просто не зміг вимовити, — тому мені б хотілося знати все, що відбувається в розслідуванні.

— Розумієте, це не дозволено. Я не можу вам усього розповідати. Не забувайте про таємницю слідства.

— Так, я все розумію, але зрозумійте й ви мене. — Я благально подивився на слідчого.

— Я обіцяю, що буду тримати вас у курсі подій… Окрім того, якщо все так серйозно, вас потрібно забезпечити охороною. — Малашко раптом замислився. — У принципі, до того чоловіка можемо піти разом… Потім подумаємо про вашу охорону.

За кілька хвилин ми вже дзвонили в його двері. Знову ніхто не відчиняв. Слідчий постукав.

— Відчиніть, поліція!

У відповідь тиша. Малашко постукав іще раз, уже гучніше. Раптом ми почули, як відчиняються сусідні двері. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халаті. Від неї повіяв запах домашніх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала.

— Я почула ваші гукання, — непевно почала вона. — Ви з поліції? — Малашко показав посвідчення. — Я просто хотіла сказати, що сусід учора ввечері кудись пішов, і відтоді я не чула, щоб він повертався. Розумієте, у нього щось із замками чи то з дверима, і коли він відчиняє та зачиняє двері, це завжди дуже шумно. Навіть уночі прокидаєшся.

— Отже, ви хочете сказати, що він пішов учора ввечері та більше не з’являвся?

— Так.

— А коли він пішов? — поцікавився я. — О котрій годині? Ви не пам’ятаєте?

— Чому ж, пам’ятаю, — усміхнулася вона, відверто радіючи, що може надати цінну інформацію, — десь о пів на десяту чи навіть близько десятої. Десь так. Точно. Я якраз о цій порі вже лягаю спати.

Слідчий запитально подивився на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, і похитав головою.

Так, він цілком міг на мене напасти.

— Ну, невже я багато прошу? — Ліза була просто в розпачі. — Лишень не бачитися з цією людиною.