Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Ш-ш! Тихо, ти що … — Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабінетів хтось доторкнувся до ручки дверей.

— Тікаймо, — швидко й водночас тихо мовила дівка до другої. За мить вони вже сховалися за рогом … З класу вийшла вчителька мови.

— Ти чого кричиш?! Чого не на уроках?

Та дитя не слухало. Воно теж швидко втекло. «Не вистачало ще отримати від учителів … » На останній урок узагалі зникло бажання йти. Треба було непомітно залишити школу. Дитина швиденько проскочила вахтера. На вулиці починалася гроза. Уроки проходили в другу зміну. «Шкода, нема парасольки», — дитина обережно минула вікна кабінету, де зараз був її клас. Хтось з однокласників усе-таки помітив її та зловтішно махнув рукою. «А щоб тобі!» — подумалося.

У новій школі справи чомусь не йшли. Як у принципі й у попередній. Але тут, окрім однокласників, додалися ще й вороги зі старших класів. «Треба швиденько повернути за ріг. Так точно ніхто вже не помітить!» Мета мигцем була досягнута. Та несподіванка, яка чекала на дитину, виявилася надто неприємною.

— О, ти диви, хто тут у нас! — Двоє старшокласниць задоволено прицмокнули.

«Тікати!» — зринула перша ж думка. Та не вдалося. Дитину міцно схопили за комірець.

— Ти чого кричиш під час уроків, га? — Тримаючи у вільній руці цигарку, дівка востаннє затягнулася та викинула недокурок. Інша зробила те саме, підійшла ближче. Від них неприємно тхнуло тютюном. Дитя відвернуло обличчя. Ще мить — і по голові посипалися нові удари. Цього разу сильніші. З носа потекла кров, було надзвичайно боляче. Скоро маля втратило свідомість …

Ще місяців зо два довелося лежати в лікарні. Своїх кривдників дитина так і не наважилася видати. Усі повірили у версію про наркоманів.

Мене випустили з лікарні рівно о десятій ранку. Зараз я йшов до Лізи. Голова була забита нещодавніми подіями. У мозку постійно прокручувалися різноманітні моменти. Уночі я майже не спав. Мене хочуть убити. Бо я щось бачив? Але що?

Мені стало зрозуміло, що цю справу не можна просто так залишити. Весь цей час я намагався згадати: можливо, я дійсно бачив щось таке, на що не звернув уваги? Та нічого подібного не було. Я абсолютно нікого не бачив і нічого не чув. Хіба що… Чи могла зі мною так несправедливо вчинити моя пам’ять? Заблокувати якісь спогади? Так, дійсно, деякі моменти я не міг чітко пригадати. Але моя інтуїція підказувала мені, що нічого вельми підозрілого там не було. Хоча хто мене знає?..

Отже, якщо відкинути думку про те, що я міг бачити щось важливе, то що залишається? Яка ще може бути причина, через яку мене хочуть убити? Я на хвильку замислився. Раптом мене пронизала жахлива думка. Настільки жахлива, що мимоволі я зупинився. Людина, що йшла за мною, наштовхнулася на мене. Я підозріло глянув на чоловіка. «Чого йти так близько?» — невдоволено подумав я. Та він лише вилаявся — мовляв, чого гальмуєш? — та швидко пішов далі. Я озирнувся. Перехожі не звертали на мене ані найменшої уваги… Виходить, замість Тьоми хотіли вбити мене, але вбивця просто помилився! Хоча ні. Такого просто не могло бути. Для цього потрібен мотив. А в мене начебто не було ворогів. Я захитав головою, відганяючи від себе цю дурну думку. Ні, повинна бути ще якась причина… Можливо, мене хотіли підставити? Але знову ж таки для того має бути причина. Я не пам’ятаю нікого, кому б міг аж так насолити. Звичайно, я мав недругів, але ж не настільки… Такого прозаїчного мотиву, як гроші, теж не могло бути: я не надто багатий.

Що ж тоді? Раптом мені спала на думку річ, про яку я й не подумав спочатку. Я навіть усміхнувся. А можливо, мене просто хотіли вчора пограбувати? Але знову ж таки в грабіжника було достатньо часу, щоб зняти з мене наплічник або принаймні понишпорити в кишенях. Проте нічого не зникло. Що відповідно й наштовхнуло всіх на думку, що я сам упав. Шкода, я навіть не помітив силуету невідомого. Проте, судячи з того, з якою силою мене пхнули, можна впевнено стверджувати, що то був чоловік.

Мої роздуми перервав шум. Я повернув голову вбік. Неподалік вели ремонтні роботи. Певно, лагодили труби. У землі була викопана велика яма. «Схожа на могилу», — похмуро подумав я. До Лізиного під’їзду залишалося майже нічого, як раптом я побачив слідчого Андрія Степановича Малашка. Більше того, він ішов мені назустріч.

Поліціянт однозначно планував зі мною поспілкуватися. Він поцікавився моїми синцями, та я не став розповідати правду. Мовляв, просто впав зі сходів. У цей час я думав про Лізині слова. Вона все-таки наполягала на тому, що про напад слід повідомити в поліцію. Їй зовсім не вірилося, що слідчий може бути якось задіяний у цьому. На її думку, надмірна знервованість та грубість іще ні про що не свідчать. Хтозна, можливо, її правда. Натомість Малашко простягнув мені якесь фото, сподіваючись, що я впізнаю на ньому людину.