Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Незадоволена Катя сиділа на дивані, склавши на колінах руки. Сестра вже годину «читала їй лекцію».

— Я не розумію, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зі Світланою. Ще півбіди. Ви давно знайомі. Ну, а цей?

— Ну, от я якраз і пішла побачитися з нею. Це ж вона дзвонила, а не він. Досить до мене ставитися, як до дитини! Мені вже не п’ять років!

— Не п’ять років? Так, не п’ять. Ти поводишся на цілі два!

— Ти мене вже задовбала!

— Я тебе задовбала?! Та ми з Назаром ледь із глузду не з’їхали, поки знайшли тебе! Ти це розумієш? Ну, нічого, приїдуть батьки, я тебе більше прикривати не буду. Поїдеш на літо до них. Ось так! — відрізала старша сестра.

— Я всього-на-всього забула телефон! — Катя аж підхопилася з дивана. Вона надто боялася перспективи бути відправленою на літо до батьків у село. В очах промайнув лихий вогник. — Інакше б вам не довелося так хвилюватися. До того ж ми просто спокійно поспілкувалися, поділилися новинами, посиділи в кафе.

— Ви пішли вночі, у страшну зливу. Вам що, робити нема чого?

— А чого нам боятися? Світлана й Вовка займаються карате. З ними абсолютно нема чого боятися. Ну, ти ж сама заборонила мені приводити їх додому. Що мені ще лишалося?

— Я тобі скажу, що тобі ще лишається. — Ліза різко зупинилася й стала перед Катею. — Тобі лишається поїхати на літо до батьків. — Молодша сестра спробувала заперечити. — Це моє остаточне рішення! — Катя відштовхнула Лізу та побігла до своєї кімнати.

— Можеш казати все, що захочеш, та я це зроблю! — гукнула вслід Ліза.

Кохана переповіла мені свою розмову із сестрою. Я ж, своєю чергою, розповів про зустріч із Малашком.

— Отже, ти таки вирішив усе йому розповісти?

Ми сиділи на кухні. Ліза налила нам чаю. Пахло обідом, який вона готувала: стейк та запечена картопля по-домашньому. Ліза готує чудово.

— Так, — ствердно похитав я головою. — До речі, вони знайшли ще один труп задушеної жінки.

Ліза замовкла. Унизу живота несподівано для мене самого заграло приємне бажання. Ні, не зараз. Я продовжив:

— Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цієї нашої сусідки. Це б, відповідно, означало, що вони мають справу з маніяком.

— Ну? — Ліза чекала на продовження моєї оповіді. Бажання відпустило мене.

— Проте почерк убивства зовсім не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слід убивці.

— Ну, і хто це? — Від хвилювання її дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на її світло-коричневу родимку на лівій щоці. Колись Ліза розповідала мені, що в дитинстві через неї страшенно комплексувала. Більше того, її не раз дражнили діти. Потім усе те якось забулося, та Ліза однаково продовжувала ненавидіти ту родиму пляму. Та особисто мені вона надзвичайно подобалася ще з першої нашої зустрічі. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво.

— Малашко не сказав, проте натякнув, що хтось із її знайомих. Не знаю.

— Ну, гаразд, це краще. — Ліза відставила чашку вбік. — Слухай, знаєш, що мені сказала Катя? — Вона не стала чекати, поки я відповім. Дихання її знову пришвидшилося, голос став значно тихішим: Ліза не хотіла, щоб почула молодша сестра. — Катя сказала, що майже відразу після того, як я поїхала з тобою в лікарню, хтось подзвонив у двері. Вона не відчинила. Потім, коли вже зустрілася з тими двома, вона бачила того типа, що розглядав нас у бінокль.

— Що?!

— Вона впевнена, що він не бачив, як вони йшли з дому. Він курив неподалік від свого під’їзду.

— Виходить, це точно він. Навіщо ж йому було приходити до неї, коли нікого не було вдома, та ще й коли настала темрява? Дивись, — я теж говорив тихо, проте надто збуджено та швидко, — він зіштовхує мене зі сходів, бо боїться, що я повідомлю про нього в поліцію. На щастя, з’являються сусіди, і це йому заважає. Зате він простежує, що ти їдеш зі мною до лікарні. Знаючи, що Катя лишається сама, вирішує до неї піти.

— Але навіщо йому це потрібно?

Я замислився. У мене була лише одна відповідь:

— Бо він хоче її вбити…

З Малашком ми домовилися зустрітись увечері в Лізи вдома. Він таки погодився, щоб я брав участь у розслідуванні. Цьому в першу чергу сприяв наш дільничний поліціянт Федюкевич (як ви пам’ятаєте, вони з Лізою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слідчому за нас слівце). Окрім того, Малашко остаточно здався, дізнавшись, що я приятелюю з Артемом Віннічуком — працівником патрульної поліції. Вони були малознайомі, проте слідчий усе більше сприймав нас за своїх.