Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Ходімо.

Кілька стажистів чекали на них біля брами, аби згодом, у ролі вантажників, допомогти їм перевезти речі. В під’їзді вони зустріли слюсаря, примусово залученого до роботи, і попросили консьєржа та його дружину піти разом з ними: за законом обшук мав відбуватися в присутності двох свідків. Рішуча відмова: охоронниця не бажала пропускати телевізійну месу, а її чоловік уже поставив на трійко коней у перегонах. Сток згладила гострі кути й пообіцяла, що вони закінчать до одинадцятої.

Елен Десмора мешкала на сьомому поверсі без ліфта. Чудово. Вони ступили на сходову клітку, де смерділо мастикою і сміттям, а тоді диво-майстер відчинив двері — три точки замикання, без броньованої накладки — дуже просто. Мансардне двокімнатне помешкання мало площу близько сорока метрів. Копи ні про що не домовлялися, але кожний звично став до своєї роботи. Кухня, ванна, туалет — для Людо (він називав їх «трубопроводом»), меблі й шухляди — для Барбі. Сток узялася за найважче: стіни, підлога, стеля, віконні рами, де міг розташовуватися сховок, тож треба подлубатися з інструментами. Вона краще за всіх уміла промацати мур, підняти паркетні планки, відкрутити лічильники…

Корсо пильнував за їхніми діями, проводив пальцями та поглядом по кожній поверхні, знаходив мертві кути, просякав духом приміщення. Він був шаманом їхньої команди: досліджував місцину, вловлював її коливання, ототожнював себе з жертвою або підозрюваним. Обшук завжди відбувається в двох вимірах: матеріальному й нематеріальному.

Аж ось залунало одноманітне гудіння: щоразу, як поліціянт вилучав якийсь предмет або документ, він мусив уголос описати його, а тоді покласти до мішка для опечатування. Усі дружно порпалися й монотонно гуготіли, що звучало так само заохочувально, як уранішня побудка в казармі.

Невдовзі інтер’єр (плакати, гардероб, аксесуари, книжки, DVD) чимало повідав їм про те, чим жила потерпіла. Вона виявилася панко-готкою, що геть не поділяла цінностей Ніни Віс, вегетаріанки та натуралістки, схильної до садомазохізму. Книги Міс Вельвет, наприклад, свідчили про антисоціальні переконання, але дещо зближувало її з Ніною: вона також була альтерглобалісткою та прихильницею «еколо» [48] «Еколо» — політична партія “зеленої” спрямованості в Бельгії; діє також у співтовариствах Франції та Німеччини. . Готка із зеленуватим відтінком.

Людо запхав голову під мийку в кухні, а Сток заходилася знімати штанги для фіранок, аж раптом Корсо звернувся до всіх:

— Родинних світлин не знайшли?

Барбі, розчухрана, в запорошених рукавичках, стала на порозі кімнати.

— Щодо родини ми незабаром про все дізнаємося. Вона виховувалася в притулках Управління соціального захисту дитинства.

Корсо згадав Софі Серейс:

— Теж має анонімних батьків?

— Ні. Але вони були пияками, і їх швидко позбавили батьківських прав.

Як завжди, Корсо отетерів від того, що Барбі встигла не лише перевірити роздруківки телефонних розмов убитої (він навіть не сумнівався в цьому), але й дізналася про її походження. І все за одну ніч.

— З якого вона регіону?

— Лонс-ле-Соньє, у Франш-Конте.

— Не так далеко від Ліона. Треба з’ясувати: можливо, дівчата підростали в тих самих притулках або названих родинах. Тоді в них знову виявиться щось спільне і…

— Ходіть сюди!

Сток стояла навколішки над планками, витягнутими з паркету. Весело усміхаючись, показувала здобутий трофей — грубий зошит у шкіряній палітурці, схожий на старовинну збірку казок для дітей.

— Що це?

Сток підхопилася.

— Її таємний щоденник.

Усі поспіхом обступили її. Сторінки містили записи, зроблені круглим дівчачим почерком, простенькі малюнки, кольорові рамки. Справжній підлітковий бортовий щоденник. Така безхитрісність щиро здивувала Корсо.

Сток узялася читати вголос, гортаючи сторінки у зворотному порядку:

— «Лоран Ебер. 20 лютого 2016. В нього ніжна шкіра, ангельські риси. Провели разом казкову ніч. Лоран, твоє мовчання, твої руки перенесли мене до раю».

Вона гортала далі:

— «Тома Ландер. 7 травня 2015. Кілька годин поспіль милувалася ним. Ніч “одинока, скрижаніла”, як писав Верлен. Ніч саме для мене… Дякую тобі, Тома».

Сток ляснула наступним аркушем:

— «Янн Одмар. 12 березня 2015. Завжди пам’ятатиму, як цілувала твої груди, тримала прутня в роті… Янн, прекрасний і байдужий. Ми були разом лише раз, але я ніколи не забуду…»

— Гаразд, усе зрозуміло, — перервав її Корсо й вихопив зошит.