Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

На губах у Барбі затремтіла усмішка. І хоч як сумно все це було, дівчат убили, та й Корсо мав поганий настрій, а може, й саме тому — жінка вибухнула сміхом. Та й було з чого реготати. Уся мадридська пригода — коту під хвіст через якусь шнурівку…

Корсо пробурмотів напівсерйозно-напівжартома:

— Іди працюй, хай тобі грець!

Дорогою до «Сквонка» Корсо зателефонував до Бомпар. Він без підхідців зажадав, аби йому офіційно передали розслідування другого вбивства, попросив, щоб вона підключила офіцера зв’язку в Мадриді, й благав вислати достойне підкріплення, щоб було кому зайнятися справою в частині «ґонзо» та опитати навалу «випадкових свідків», які з’являться, щойно розлетиться новина про смерть Елен Десмора.

Бомпар знехтувала його начальницькими норовами. Проте зажадала відчутних результатів щонайпізніше в понеділок. Керівничка вирішила провести прес-конференцію на початку тижня, аби запевнити ЗМІ та всіх решта, що «розслідування успішно просувається». Навряд чи треба пояснювати причину: історія з убивством у Парижі, посеред липня, може вдарити по торгівлі.

Корсо зобов’язався все зробити — обіцянки-цяцянки — та подякував за сприяння.

Він уже хотів натиснути відбій, як Катрін додала:

— А ти знав, що одним з убитих на стоянці Пікассо виявився Мехді Зарауї?

— Так. То що?

— Його брата щойно засадили за ґрати і певний час про нього не буде чути. Але ніколи не знаєш, на що здатні ці бісові араби…

Корсо не переймався — відтоді, як став поліціянтом, що б не чинив, завжди наштовхувався на гнів та ненависть до себе з боку людей обмежених і небезпечних. Якби він лише почав хвилюватися, ні кінця, ні краю цьому не було б видно. Корсо завершив розмову дещо хвалькувато, як належить копу-горлопану, — найкращий спосіб угамувати свій страх.

У «Сквонку» коп привітався до дверей. А на що він сподівався? Після смерті Міс Вельвет кабаре мали б, звичайно, закрити на певний час. Він стояв перед чорною металевою загорожею і міркував, чи в нього ще достатньо сил, аби пролізти до будинку й подзвонити до сусідів…

Аж раптом зліва відчинилася брама і з неї вигулькнула парочка, що голосно сміялася. Поліціянт не гаяв часу й простягнув руку, а потім прослизнув усередину. В під’їзді він скинув оком на поштові скриньки, а відтак заходився шукати підвал. Якщо пощастить, можна натрапити на перехід між підвалами і «Сквонком».

У глибині подвір’я були двері — зачинені. Неважливо. Кілька рухів — Корсо вже надів латексні рукавички й витягнув набір слюсарних інструментів — і він подолав перешкоду, а тоді посунув у темний коридор. Увімкнув на мобільному систему геолокації в реальному часі й позначив місце. Він був геть позбавлений відчуття простору — ще один недолік для поліціянта — і не бажав загубитися в лабіринті, де роєм роїлися пацюки.

Нарешті коп віднайшов сходи, а тоді спустився. Він не вмикав світла й послуговувався телефонним ліхтариком. Незабаром у його ніздрі просочився запах плісняви, і відразу насунули бридкі спогади. В підвалах минули його молоді роки. Наркотики, насилля, вбивство. Але цього вечора таке згадувати — зась.

Діставшись низу сходів, він вирішив увімкнути світло: знадвору його вже ніхто не побачить. Лампа вихопила з темряви стіни з цегли, струхлявілі двері, будівельне сміття, земляну долівку. Корсо дедалі більше віддалявся від початкового місця, себто суміжного зі «Сквонком» муру, але він сподівався знайти інший коридор, що приведе його до клубу.

Врешті-решт натрапив на правильний шлях. Задуха посилилася, ніби її замкнули між стінами. Прохід чимдалі вужчав, на дверях висіли замки, дихати було щораз важче. За його підрахунками (і згідно з сигналом мобільного) у кінці коридору він стоятиме перед муром «Сквонка». Корсо посунувся ще трохи вперед, хоча й не знав напевно, що саме він шукає.

Але відчував, що вбивця дихав тут колись тим самим повітрям… Біля підмостків «Сквонка» він виношував свій божевільний задум. Прийшов подивитися виставу, заплатив готівкою, і поволі білі оголені тіла злилися в його свідомості з червоними картинами Ґойї. Власне, тут, у цьому будинку, він геть знавіснів — раптовий зрив переріс у спалах насильства.

Так він собі метикував, аж раптом надибав нарешті цегляну стіну, де, здавалося, ще недавно поклали цемент на стики. Камінські частину підвалу будівлі, певне, використав для розширення ігрового майданчика.

Праворуч, на дверях в інший підземний прохід, висів звичайний замок, з яким він швидко впорався за допомогою клину — алюмінієвої планки з вістрям на кінці, якою можна було б видерти клямку. Будь-який підвальний грабіжник знає, як це робиться: дякувати вчителям з дільниці.