Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо потягнув до себе двері й, ледь поглянувши, збагнув, що натрапив на один із льохів «Сквонка»: тут валялися крісла, триніжки для проекторів, декоративні предмети, дзеркала, килими, підпірки… Справжня печера Алі-Баби, в якій повно поламаних речей, що так приємно відгонили мюзик-холом старих часів.

Він намацав перемикач і натиснув. Його увагу привернуло те, що в глибині відсіку, з лівого боку, частина простору мала такий вигляд, ніби якийсь звір там порпався і влаштував собі нору. Корсо змусив себе переступити через увесь мотлох — його ноги вгрузали в щось крихке, хрустіла арматура, литки зачіпалися на рами. Насамкінець він дістався круглої ділянки діаметром півтора метра. Хтось пристосував це місце для себе. На доказ — до стіни присунули стілець, що здавався менш поламаним від інших.

Далі все минуло гладко.

Корсо виявив дірку в стіні, крізь яку можна побачити, що коїться по той бік, у самому «Сквонку». Достатньо опуститися до рівня людини, що сидить. Якщо дивитися прямо, можна помітити, що хтось уже відбив кавалок цегли. А коли його витягти, створювався кут зору, з якого зручно спостерігати за сценою «Сквонка» (тобто кулісами: тепер там нічого не видно, кабаре спить).

Спершу йому здалося дивним, що комусь спало на думку засісти в підвалі й звідти поглядати на дівчат, які й без того роздягалися прилюдно. А тоді подумав про вбивцю. Облаштування закамарка було, певне, частиною ритуалу збудження — спостерігати потайки, милуватися з глибини льоху… Надто завчасно сурмити у фанфари, але, мабуть, зайда виявився не дуже обережним і лишив за собою сліди.

Корсо сперся коліном на долівку й заходився порпатися в дранті, що оточувало розчищену площу: прикраси, шматки тканини, костюми, скупчення стільців. Нічого цікавого — аж поки не натрапив на щоденник, який стирчав між кавалком емальованої рампи й рулоном червоного килима.

Це був блокнот для шкіців формату А5 (приблизно 21 на 14 сантиметрів) у палітурці з крафт-паперу і з подвійною металевою спіраллю. Серце його закалатало, щойно він почав гортати цупкі аркуші: на малюнках були символічно зображені танцівниці «Сквонка» з викривленнями й перебільшеннями, притаманними американським коміксам 60-х років, як, наприклад, на картинках у стилі героїчного фентезі чи обкладинках коміксів жахів, на кшталт Френка Фразетти та компанії…

Випнуті сідниці, пишні стегна, груди — ніби роги достатку… М’язи, як добре налагоджений пристрій, ніби створені для тілесного кохання. Корсо мимохідь упізнав Софі Серейс і Елен Десмора. Ті, кого він спостеріг у перший вечір, імовірно, теж були намальовані, але він уже не пам’ятав їхніх облич.

Ошелешений коп не сумнівався, що тримає в руках щоденник злочинця — хтозна, може, й коханця Ніни Віс, — такого собі сучасного Тулуз-Лотрека.

Цікава деталь: художник оздобив зображення наклейками, як роблять діти, залучив цілий набір бурлескних мотивів і прикрас — лелітки, пір’я, троянди, метелики, діаманти… Він також намалював фризи на полях — за допомогою кольорової пастелі — арабески, ласо, джгути, зірочки…

Корсо здавалося, що він гортає бортовий журнал якогось переростка. Хлопчиська, схибнутого на великих дупах і фіолетових сосках. Зненацька він геть віддалився від теми ґонзо і божевільних витівок Ахтара, проте був не так далеко від естетики Pinturas rojas … Промайнули обличчя, тіла — Корсо належно оцінив точність штриха, виразність рис, міцність моделей. Хлопець умів малювати.

І він, напевно, умів також зав’язувати вузли вісімкою…

Аж раптом поліціянт упізнав ще одне лице.

У кінці скетчбука — аніякого сумніву не було — художник намалював Емілію Корсо, у дівоцтві — Міліч. Вона стояла навколішки з оголеним тулубом серед складок шовку й зебрових шкір. На голові мала єгипетську корону (атоф), а на грудях — важкі намиста із золота й коштовного каміння.

Він упізнав її завдяки обрисам тіла — хай якою худорлявою була Емілія, вона вабила, як будь-яка істота, створена для полювання й кохання. У неї були високі, круглі, мов яблучка, перса та неоковирно стесані стегна.

Корсо ледь не роздер папір, різко схопивши блокнот руками в рукавичках.

— Трясця тебе бери, що ти ту робиш, га?

Не так уже й дивно натрапити на неї серед бруду і збочень, але цієї миті мозок йому прошило питання: невже вона мала стати однією з наступних жертв?

Елен Десмора мешкала в невеликому шестиповерховому будинку на вулиці Орденер у XVIII окрузі. Поліціянти домовилися зустрітись о восьмій у барі-броварні, яку недавно відкрили на розі цієї вулиці й бульвару Орнано.