Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Коханці мінялися разом з датами. Щоразу старанно вказувалося ім’я. Щоразу в кількох рядках згадувалася «чарівна мить», «казкова ніч» тощо. Правду кажучи, Корсо зовсім не очікував, що їхня стриптизерка, прихильниця тату й панку в стилі «destroy» [49] Панк дестрой — течія в панківській субкультурі, що культивує знищення предметів. , виявиться такою ніжною квіткою. Але жодне ім’я не повторювалося.

— Наша подруга, здається, полюбляла зустрічі на одну ніч, — підсумував він і сунув книжку в торбу для опечатаних предметів. — Отож, продовжимо.

Людо повернувся до кухні, Сток — до паркету, Барбі — до шухляд. Зі свого боку Стефан переглянув відібрані речі: нічого цікавого. Він ще раз спробував додзвонитися до Емілії: автовідповідач. Промимрив звичне: «Терміново зателефонуй», затуливши долонею мікрофон, щоб ніхто його не чув, відтак став навпроти одного з вікон, аби визначити, хто із сусідів міг спостерігати за щоденним життям Елен — принаймні якесь підґрунтя, а потім можна починати обхід.

Подумки він блукав над оцинкованими дахами й цегляними димарями. Вуайєризм, задоволення від підглядання. З нього все й почалося. Той, кого він шукав, спочатку підглядав: йому подобалося дивитися на жінок, бачити, як вони роздягаються, танцюють, згодом він їх малював. А тоді захоплення оберталося в непереборну ненависть — виникала потреба мордувати їх, убивати, знищувати, придумувати моторошні твори, що справді притягували до себе. Надто широкі роти, роззявлені горлянки з камінням усередині мали привернути увагу або й душу інших людей…

Поки за його спиною одноманітно бубоніли колеги — «сіра сталева каблучка з черепом попереду; виробник: Александр Макквін», «пластикова тека для файлів фірми «Exacompta» з особистими документами зі Служби соцзахисту й податковими деклараціями», «аптечка з ліками і гомеопатичними засобами», — Корсо занурився в роздуми, що більше нагадували галюцинації.

Корсо відчував у крові смертельну пульсацію злочинця. Уявляв захват, з яким той стежив за дівчатами крізь отвір муру, милувався тілами, насолоджувався хтивими жартами, сумнівною естетикою: вони були його нічними феями. Він розкошував від їхньої оголеності, яка в його уяві пов’язувалася не з розпустою чи розбещеністю, а навпаки — з чистотою.

Досить було лише поглянути на його шкіци. Кожний штрих олівця, кожний малюнок вугіллям свідчив про повагу, захват, але також — і про зворушливу людяність. Художник спостерігав і відтворював, підносив моделі на певну висоту і в такий спосіб виявляв своє ставлення до них.

А тоді щось ламалося: в художнику прокидалася людина. Він усвідомлював, куди потрапив. У яму зі зміями, в колодязь гріхів. Феї виявлялися повіями, шльондрами — Софі ставала збоченкою, Елен — дівчиною на одну ніч. Ставало легше тільки після того, як він по-звірячому вбивав їх: вони мали не лише спокутувати свої гріхи, але, звичайно, і його провину. Адже він кохав цих жінок, вони його збуджували.

Безперечно, він імпотент (жертви не були зґвалтовані), але це не головне. Головне тут — бажання, вина, сором. Він карав їх задля того, щоб приспати свої докори сумління. Така жорстокість — примушення до самогубства через удушення, понівечені обличчя — допомагала відновити внутрішню рівновагу, прийти до тями. Йому замало просто знищити жертву, він бажав розрядки після відчутого сорому. Біль, від якого потерпали жінки, слугував не їм, а йому — для спокутування провини. Він спалював гріхи у вогнищі, в якому лунали крики та википала жертовна кров.

— Гаразд, майже закінчили.

Корсо аж підплигнув. Барбі стояла за його спиною. Під час роздумів — він і гадки не мав, як довго це тривало, — поліціянт повністю занурився в психологію вбивці.

— Щось цікаве знайшли? — пробурмотів.

— Найкраща здобич — особистий щоденник… Але ми візьмемо з собою її ноутбук. Помолимося, аби всередині знайшлося щось істотне.

Корсо скинув оком на годинник, — майже полудень, — потім оглянув двокімнатну квартирку, де панував повний безлад. Гнітюче видовище навіювало думки про друге принесення Елен Десмора в жертву.

— Вшиваємося. Накажіть новеньким покласти все на місце й перенести те, що ви відібрали, до сховища речових доказів. Треба негайно відправити ноутбук до комп’ютерників.

Він знову повернувся до вікна і втягнув у легені повітря. Сонце високо піднялося, Париж розквітав красою. Він задоволено відзначив, що зміг спокійно витримати світло, а старі жахи більше не виринають у голові.