Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо звернувся до Барбі, яка, власне, чекала на свою чергу.

— Мусиш добути роздруківку телефонних розмов Елен, її мобільний, комп’ютер. Усе хутко проаналізуй.

Вона сиділа, звично підібгавши під сідниці ногу, тримала на колінах блокнот — студентка-готка та й годі.

— Як вилучатимемо? Адже нам ще навіть не надали дозволу…

— Беру це на себе. Треба невідкладно з’ясувати, кому дівчина телефонувала, хто телефонував їй останніми днями, чи знімала вона гроші, чи їздила на метро або ж брала напрокат велосипед.

Знову запала мовчанка. Як завжди, кожний замислився над своїм куснем роботи. Зазвичай він не надто розходився про власні заняття, але того дня потрібно було підтримати командний дух.

— Візьму на себе «Сквонк».

Колишня культуристка втрутилася:

— Ти щойно казав, що саме я…

— Ти займатимешся людьми, що там працюють. А я впритул поцікавлюся будівлею, сусідами, історією місця… Бісове кабаре приховує якусь таємницю. Ось де треба шукати мотив злочину.

Бійці ствердно закивали. Нові вказівки стосовно можливої атаки надихнули військо на подальші звитяги.

— А коханець у капелюсі? Полотна Ґойї? — напосідала Барбі.

Корсо блискавично згадав криваво-червоні портрети, видіння в ліфті, сліпучо-білий проспект… Витримав на собі погляд Барбі — лише вона знала, де він мандрував, хоча той ще не встиг розповісти про коротку зустріч з незнайомцем.

— Ви щось знайшли? — поцікавився коп.

— Ні.

— Тоді спрямовуємо всю увагу на Елен Десмора. Переглянемо кожний пункт у понеділок із самого ранку. У вас попереду двадцять чотири години для відтворення повної картини стосовно Міс Вельвет. Питання є?

Сток піднесла руку, як у школі, — тільки це була школа для богатирів.

— А інших дівчат зі «Сквонка» хтось охоронятиме?

— Звісно, що так. Я обмізкую це з Бомпар і…

Він так і не договорив: у кишені задрижав мобільний.

— Пробачте, — проказав поліціянт і витягнув телефон.

Вийшов без подальших роз’яснень. На екрані щойно засвітився номер Емілії.

— Усе гаразд?

Корсо вдавав із себе безжурного: не хотів, щоб вона відчула гнів або зневіру в його голосі. Насамперед боявся, що жінка нахабно натисне на відбій. А ще не бажав, аби вона сяк чи так тішилася з того, що він страждає.

Правду кажучи, Корсо не очікував від неї дзвінка. А що вона зателефонувала, то не з милосердя чи дружніх почуттів. Емілія знала, що тепер ведеться облік кожного дзвінка. Не можна допустити, аби хтось міг дорікнути їй, що вона перешкоджає колишньому чоловікові спілкуватися з сином.

— Усе прекрасно.

— Де ви там пропадаєте? — провадив він веселенько.

Емілія загигикала: яка жалюгідна спроба приспати її пильність. Але матінка-збоченка була, напевно, в доброму гуморі, адже зволила-таки відповісти:

— У Варні, my dear [47] Милий ( англ. ). … Наші з тобою найкращі часи.

Отже, вони в Болгарії на курорті; Корсо справді пригадав, як чудово вони там проводили час. Чорне море на світанку, кусливі промені сонця: вже відчувалася близькість Сходу, від якого відділяли тільки декілька саженів; православні церкви щільно стояли на узбережжі, а їхні сліпучі бані ніби танули в самому небі; і саме місто: пофарбовані будиночки, кирилиця — дивний край, схожий чи то на ярмарок, чи то на санаторій…

— Залишитеся там на місяць?

— Побачимо.

Корсо не напосідав: головне — не перегнути палицю.

— Таде як почувається?

— Працює над рідною мовою.

Емілія завжди наполягала на тому, аби син говорив болгарською так само добре, як і французькою. Корсо не був проти, але тепер ставка на мову дедалі більше ставала на заваді в порозумінні між ним і дитиною.

— Але він плаватиме? Інші заняття в нього будуть?

— Він зустрічається з двоюрідними братами й сестрами. Зі своєю справжньою родиною. Навіть я б сказала… з єдиною родиною, яка в нього є.

Перший удар нижче пояса. Навіщо говорити з нею далі, якщо вона заганяє його в глухий кут і безжально лушпарить?

— Можу я з ним побалакати?

— Зачекай.

Його здивувало, що Емілія так легко поступилася. Але, мабуть, вона теж побоювалася, що він може записати їхню розмову.

— Тату?

Щойно він почув синів тоненький, свіженький голосочок — дзюрчання флейти, вирізаної з молодого паростка, чарівний звук, що очищує кров, — як сльози линули йому в очі.

— Як ти, зайчику? Весело тобі?

— Ми знайшли їжачка.

Корсо попросив усе докладно розповісти. І хай що він там розказував, важливим був сам голос, вираз обличчя, який він уявляв за кожним звуком. Ніби пісня, слова якої годі розібрати, проте мелодія вивертає душу.