Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо помчав до виходу з парку. Його тінь чітко вимальовувалася на світлій жорстві, немов щілина в землі. Він дістався до воріт, сперся на ґрати й мусив негайно відсмикнути руку: метал опалював шкіру. Горло так само страждало: він біг лише кілька метрів, а в грудях палахкотіло, як після вогнемета. Ані душі. Перед ним стелилася зовсім порожня магістраль. Йому забракло сил бігти далі. Зрештою, куди? Чолов’яга розтанув усередині міста, білого, як він сам.

Поліціянт провів рукою по обличчю й круто розвернувся. До холу зайшов засапаний, у скронях стугоніло, аж раптом задзеленчав мобільний. Поглянув на екран: Сток. Ніби дзвінок з іншої планети.

— Кат тебе забирай, де ти пропав? — волала культуристка. — Ми тобі вже годину телефонуємо!

Мабуть, Барбі не вибовкала, де він блукає.

Корсо не відразу заговорив, а потім таки вирішив відповісти стримано, як і належить босу:

— Що трапилося? Це терміново?

— Знову, чорт!

— Що знову?

— Убили ще одну. Так само понівечили, придушили білизною, зв’язали, як і минулого разу.

— Установили особу? — схвильовано спитав Корсо.

— Всі її знають, це Елен Десмора, колега Ніни Віс. Міс Вельвет!

Корсо вдалося приземлитися в Парижі о 16-й годині 20 хвилин — справжнє диво під час відпусток. Дарма: його вже ніхто не чекав на місці злочину. Тіло Елен Десмора вже перевезли до ІСМ [44] Інститут судової медицини. , спеціалісти з КО [45] Криміналістичний облік. повтікали, і територію, де виявили дівчину (пустир в Сен-Дені), тепер оточувала сигнальна стрічка. Проходьте далі.

Прокурор муніципалітету Бобіньї, до якого належало місто Сен-Дені, доручив розслідування хлопцям з 93-ї РССП [46] Регіональна служба судової поліції. , які сюди й прибули. Барбі вже заповзялася вимагати в прокуратурі Парижа, аби справу передали їм. Але паперова тяганина тривала, і надвечір уже ніхто не знав точно, хто повинен займатися розслідуванням.

Зараз його група дістала тільки дані огляду, зібрані службовцями судової поліції. Корсо не обмовився ні словом, не пояснив, чому його не було на місці, лише схопив стоси надрукованих документів і зачинився в кабінеті. Насамперед він мав долучити до справи дані про нову драму, виважено обміркувати те, що трапилося, — і забути на певний час про події у перегрітому сонцем Мадриді.

Труп знайшли близько 11-ї ранку на незабудованій ділянці між вулицею Капітана Альфреда Дрейфуса та вулицею Флори Трістан, недалеко від залізничних колій вокзалу «Французький Стадіон». Правду кажучи, ніхто не сумнівався, що на тіло натрапили раніше — місце якнайкраще годилося для куріння косячків. Проте місцеві хлопці не побігли відразу попереджати копів: вони б так ніколи не вчинили. Лише після того, як один з них розповів про знахідку батькам, ті, нарешті, наважилися покликати споконвічного ворога.

Як і Софі Серейс, Елен Десмора лежала гола, біля неї не було ані її речей, ані документів, за якими можна встановити особу. Поліціянти відразу згадали першу стриптизерку. Відбитки підтвердили здогадку.

Як і попереднього разу, жертву в позі зародка перев’язали спідньою білизною. Бюстгальтер — навколо шиї і зап’ясть, труси міцно стягували їх зі щиколотками. «Засувний штик», «вісімка» — другий вузол відкритий… Як і Ніна Віс, жінка, очевидно, опиралася й придушила себе сама, коли сильно потягнула за сплетення.

Такі самі рани на обличчі. Розшарпаний рот, оголені ясна, в горло запханий камінь… Корсо перегортав жахливі знімки й пригадував повненьку молоду жінку, що виступала в ролі морячка на сцені «Сквонка». Зовнішньо танцюристки геть не були схожі. Софі Серейс — висока, худорлява білявка з видовженим обличчям і дуже помітними бровами, а Елен — явно фарбована чорнявка зі стрижкою під Луїзу Брукс і щокатою мордякою.

Часом, на якусь мить, Корсо згадував чоловіка з Мадрида. Чи він дійсно був убивцею? Чи зміг би податися до Іспанії, після того, що накоїв у Парижі? Цілком імовірно: вчинив злочин, а тоді вирішив пометикувати біля картин. І кожне вбивство ставало для нього, ймовірно, чимось на кшталт принесення жертви. Або ж він просто хворий на всю голову? Зараз він вирішив забути про видіння в панамі. Належало дотримуватися фактів і провадити розслідування згідно з правилами.

Він вирішив поглянути за межі того, що бачило око, що ховали в собі квартали й вежі: нескінченні злидні, звична потворність і пустир, під яким землю, за даними огляду, вже понад два століття забруднювали промислові відходи. Нічого спільного зі звалищем, де була знайдена перша жертва. Годі й шукати якийсь натяк на символічний зміст.