Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Особливо вражала архітектура. Пам’ятав, у якому він був захваті від статуї фенікса на куполі будівлі Метрополісу, на розвилці вулиць Алькала і Гран Віа, — вона нагадувала «Spirit of Ecstasy» [40] “Дух Екстазу” — символ богині Ніки. З 2003 р. право на фігурку належить компанії «BMW». на капоті «роллс-ройсів». Фігурка на радіаторі величезної машини, галасливої і ще теплої…

Музей Еміліо Чапі стояв на вулиці Серрано, в самому серці багатої ділянки Мадрида, де розташовані вілли бездоганної чистоти й сади з гордовитими пальмами. В документах було вказано, що фонд створив на початку ХХ століття заможний лікар, який заробив цілий статок на фармацевтичних патентах. У 60-ті роки музей перейшов у власність групи меценатів, яким дуже кортіло послабити податковий тиск завдяки купівлі витворів мистецтва. Серед останніх придбаних картин — Pinturas rojas Франсіско Ґойї.

Таксі зупинилося перед довгим багряним муром, що нагадував стіну для гри в баскську пелоту. Корсо пройшов крізь ворота, і перед його очима постала біло-червона споруда під дахом-терасою з гострими кам’яними декоративними баштами. Він попрямував алеєю з пальмами під звук механічних розбризкувачів, що стукотіли в унісон з його кроками, ніби пальцями ляскали. Здавалося, поліціянт був, як ніколи, далеко від суті розслідування, від території полювання вбивці, від місця своєї юрисдикції. Але цієї миті в нього виникло майже тілесне відчуття, що він обрав правильний шлях.

У холі панувала напівтемрява — не повністю відчинені віконниці заважали сонячним променям оволодіти всім простором. Дерево, мармур, камінь… І тиша. Тут уже висіло кілька полотен: з глибини століть на вас поглядали постаті в обладунках, образи, відтворені в світлотіні та немов натерті до блиску бджолиним воском.

— Un boleto por favor [41] Один квиток, будь ласка ( ісп. ). , — попросив він на касі.

Він не хотів привертати до себе уваги, а показувати поліційне посвідчення — і поготів. Головна мета: дістатися до невеличких червоних картин. А далі буде видно, чи зможе він про щось довідатися від охоронців. Але без допомоги іспанської поліції далеко не заїдеш. Крім того, він узагалі міг помилитися в своїх припущеннях.

— ¿Quieres entrar? [42] Хочеш зайти? ( ісп. ).

Швейцар у лівреї вказав йому на старовинний ліфт, у якому він побачив поруччя із чорного кованого заліза і дверцята з лакованого дерева. Корсо погодився: картини Ґойї містилися на четвертому поверсі.

За кілька секунд його перенесли до іншої епохи. Облицьовану панелями кабіну облаштували чорною лавою, перламутровими кнопками керування й огранованими з боків дзеркалами, що відбивали світло в напрямі сходової клітки.

Корсо усміхнувся й знову відчув упевненість у своїх діях. З кожним поверхом він дедалі більше наближався до химерного всесвіту злочинця.

Корсо перетнув перший зал, у якому зберігалися релігійні полотна Золотого століття. В наступному панували зображення іспанських придворних тієї ж доби: фрези, камзоли й перли… Кілька туристів походжали туди-сюди з тим зосередженим виразом обличчя, який буває в прочан, коли вони, нарешті, потрапляють у святе місце. В шортах і сандалях вони мали трохи кумедний вигляд, але не кращий за тих, хто посеред літа одягається в усе чорне, як на фестиваль Геллфест.

У третьому залі він відшукав червоні картини, що висіли вряд і губилися на великій білій стіні. Важко було помилитися щодо їхньої вартості: оксамитовий шнур не дозволяв підходити надто близько. Корсо ніколи не замислювався над тим, який вони мали розмір, хоча в описах він чітко вказувався, і тепер картини здавалися крихітними. Імовірно, заввишки менше 50 сантиметрів і ледь чи 30 — завширшки. Щоразу, коли він до них нахилявся, картини вражали й лякали ще більше. Суцільні згустки насилля.

У підписах просто зазначалося: «Pintura roja n° 1», «Pintura roja n° 2», «Pintura roja n° 3», але Корсо перед тим читав, що історики-мистецтвознавці охрестили їх відповідно: Крик, Чаклунка, Мертвий …

Крайня з правого боку картина зображала пошрамоване обличчя, що, очевидно, і надихнуло Ніниного душогуба. Каторжанин або в’язень; у нижній частині полотна в очі впадали чорні кайданки й ланцюги. Кінчики рота розтягувалися від захланного сміху аж до вух — водночас рана й виклик. Годі було збагнути, чи той чоловік страждає, чи тішиться. Зболена міна — диявольська гримаса, від якої серце кров’ю обливалося, — повною мірою зіграла на двозначності. З нетрів страждання посвячений вдивлявся у вас і сміявся з вашої необізнаності…