Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Обговорення тривало лише дві години. Ніхто не міг пояснити, як цей дурисвіт зумів створити такі переконливі алібі, але вирішальним виявилося стійке враження, яке він справляв на всіх: пика душогубця, за плечима вже одне вбивство, а майстерня й поготів скидається на лігвище психопата, де той уночі замордовує дівчат.

Стосовно його картин…

Присяжні, судді, публіка, ЗМІ — ціла Франція — одностайно відчули відразу, разом здригнулися. Ружмон затягнув штори в залі засідань та оголосив імена загадкових жертв — і сам божевільний процес, нездорова мармиза й нахабна поведінка брехуна спливли на поверхню, мов давно розкладений труп, — а тоді всі дружно засудили падлюку.

Щойно пролунав вирок, Філіпп Собєскі із зойком кинувся на скло кабіни, а Клаудія Мюллер повалилася в крісло. Корсо навіть засмутився. Дві похмурі постаті, колись такі самовпевнені, зухвалі, були розбиті й пригноблені — насправді жалюгідна картина.

Після процесу він сам почувався виснаженим. Не чув галасу юрми, не помічав метушні журналістів навколо адвокатів та суддів. Просто рушив звичним шляхом, через вестибюль Харлі. Не шукав Клаудії Мюллер: навіть не знав би, що їй сказати. Процес змусив їх пройти безліч випробувань, часом їх відділяли надто різні погляди, різні світи…

Правосуддя знову виявилося марнославним і лише відносно неупередженим. Собєскі був визнаний винним, а що насправді? Корсо ще не встиг сісти в машину, як його знову взяли сумніви. Попри те, що криваві підписи збентежили обвинувачуваного, не слід забувати про інші докази. Про алібі Собєскі, можливість постановки, ймовірну вину Альфонсо Переса, який, до речі, намагався його вбити…

Ще одна справа завершена невдало, геть непереконливо, хоча ззовні все здавалося навпаки. Він так захопився цією історією, що сподівався на прозоре й зрозуміле рішення. Що вже казати про те, що всім акторам невеличкого театру — обвинувачуваним, свідкам, адвокатам, суддям, присяжним — притаманна схильність спотворювати будь-які очевидні речі, роздувати з мухи слона, перекручувати об’єктивні факти натяками…

Правди не існує, доводиться лише миритися з тією чи іншою брехнею…

Корсо мчав уздовж лікарні Кошена й одним махом відкидав від себе всю гидоту, адже не в цьому полягав справжній сенс життя: ось зараз зі школи вийде Таде. До речі, треба відсвяткувати подію.

Хлопчику він нічого не пояснив, просто відвів до улюбленої піцерії, принагідно запросив і Міс Берет. Він дивився на сина, що уминав на всі заставки, а також на свою випадкову партнерку, простодушну й грудасту — і в душі панували мир та спокій.

Однак він цілий вечір безперервно позирав на мобільний. Навіщо дурити самого себе? Він чекав на дзвінок від Клаудії Мюллер.

Париж під сонцем досить гарний, але під дощем — просто пречудовий. Живі струмки, глянсові хідники, схожа на лінії життя ліпнина фасадів, чорне небо, що кожну кам’яницю обертає на блідувату, майже флуоресцентну брилу. Тоді ховаєшся в одній з кав’ярень і почуваєшся таким щасливим за шибами, які періщить дощ: місто захищає тебе й огортає з усіх боків. У такі хвилини Корсо здавалося, що він осягає саму суть Парижа — міста закоханих і негідників, галантних побачень і різанини, таємних заколотів і злочинів на ґрунті ревнощів.

Наближалося Різдво, і столиця марніла, бо задихалася від надміру прикрас. Під час дощу світло ламп точилося огидними локричними струменями яскравого кольору. Але, хай там що, саме Париж гомонів у вухах, звивався навсібіч і зігрівав серце…

6 грудня 2017 року Корсо взяв вихідний — до дупи роботу — і рушив разом із Таде оглядати вітрини великих магазинів на бульварі Османа.

Незабаром збагнув, що припустився помилки, адже 10-річний син подорослішав, і розглядати вуличні прикраси йому вже було нецікаво. Таде більше приваблювали манґа й незрозумілі японські мультики з пістолетами, чудовиськами, надприродними силами, коли найкращий герой завжди виграє. Справжнє свято мав сьогодні сам Корсо: випала нагода милуватися невинним личком сина, на якому відблиски різдвяних вогнів струменіли радісними, різнобарвними прожилками.

Він завжди страждав від того, що Таде схожий на матір. Хлопчик успадкував красу болгарки, навіть дещо з її поведінки, а також те, як вона підшукувала слова. Корсо дико дратувало постійне відлуння найзапеклішої ворогині всередині істоти, яку любив понад усе. Але відтоді, як вони почали почергово опікатися сином, він дещо розслабився й змирився з тим, що Таде схожий на них обох. Навіть убачав у цьому щось на кшталт порятунку для жалюгідних залишків того, що колись було їхнім шлюбом. Із сексуальних ігор, збоченої боротьби, скаженої ненависті бодай народилося щось хороше, навіть небесне — Таде.