Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Флері була завбільшки з Луврський палац. Куди не підеш, що не робитимеш — чалапаєш принаймні з півгодини посеред найогиднішого смороду на Землі: випарів тюрми, де в’язні виплескують з себе гіркоту та кислоту.

Вони дісталися медпункту. Незважаючи на велику кількість в’язнів, — понад 4500, хоча місць тільки 3000, — у тюрмі, наче в початковій школі, містилася лише одна санітарна кімната. Увесь простір у ній займали два ліжка із залізним каркасом, в облицьованому білою плиткою куті облаштували мийку, до стіни прикріпили негатоскоп, а ще тут були старенький телевізор і медична бібліотечка…

Керівник медпункту носив одноразову синю блузу, в якій був схожий на кюре — з викоту визирав білий комір сорочки. А головне — він тримався надміру урочисто, наче в його скромному закутку щойно померла надзвичайно важлива особа.

— Сьогодні немає пацієнтів? — поцікавився Корсо, що добре знав, як у тюрмі полюбляють вдавати із себе хворих.

— Вони не захотіли прийти. Через тіло.

Корсо волів би знати, як рідні пенати вдруге прийняли Собєскі-художника, що підробляв картини та вбивав стриптизерок.

— Ідіть зі мною, — проказав санітар, уклонившись по-японськи.

Виявилося, що була ще одна кімната, де стояли шафа для ліків і «холодильник». Саме тут відбувалися найважливіші речі. Медикаменти тримали під ключем. За «холодильник» правила довга морозильна камера під третім ліжком, що скидалася на оглядовий стіл. Санітар потягнув її — і вона виїхала на рейках.

Труп укривало рядно із застиглими, ніби з мармуру, складками, як у могилах флорентійських церков.

Керівник медпункту оголив тіло до талії: Собєскі наче висох. Мав фігуру підлітка. Мимохіть Корсо згадав, яким той був за життя: змарніла пика, крива усмішка, хижий беззубий вищир. Гом Соб.

— Жахливо, — промовив, стискаючи руки на висоті промежини, медик — справжній капелан або хлопчик, що хоче пісяти.

— Що саме? — роздратовано спитав Корсо.

— Я уважно стежив за ходом справи. Добре знав його. Вів медичну картку.

Тільки цього бракувало.

— То й що? — злостиво відказав Корсо.

— Йому, мабуть, не залишили часу, аби виправдатися як слід.

Слова санітара лунали урочисто, наче звуки соборного дзвону.

— Йому ж винесли вирок.

Чоловік ніяково усміхнувся, начебто до Корсо особисто.

— Годі, коменданте, ми з вами прекрасно знаємо, що справа заслуговувала більшого, ніж просто вирок, винесений після двогодинної суддівської наради.

— Однак, — пробубонів Корсо, — безневинним він не був.

— Але в чому саме полягала провина? — поцікавився медик і звів очі до неба, наче Бог міг йому відповісти особисто.

— Він здавався пригніченим останніми днями? — запитала Бомпар.

— Відмовився від їжі, увесь час мовчав. Відсторонився від усього і…

— Якусь цидулку лишив абощо? — перервав його Корсо.

Чоловік поглянув на кожного з них, мабуть, для більшого ефекту, а тоді промовив:

— Лишив, але щось цікавіше.

Він ступив до шафи з ліками, яку відчинив кількома різними ключами. Сейф як джерело полегшень, хімічних снів і штучних марень…

Вони побачили цілу низку сірих пластикових шухляд з етикетками або намальованими маркером позначками. Санітар відсунув одну з них і витяг опечатаний мішечок.

Повернувся й поклав його на тіло, між застиглими складками рядна.

— Що це? — здивовано спитала Бомпар.

— Кабель, на якому він повісився.

Корсо вже збагнув: крізь прозорий папір виднівся кручений електричний дріт у пластиковій оболонці, що мав на кінці схожу на зашморг петлю. Коп відразу впізнав улюблений вузол убивці зі «Сквонка» — розімкнену вісімку для позначення «нескінченності й потойбіччя».

Але цього разу вісімка виявилася замкненою.

Собєскі залишив їм звістку: низка вбивств завершувалась самогубством.

Погана думка — як вада. Якщо вона вже є — годі її позбутися.

Того ж дня Корсо силувався додзвонитися до Клаудії Мюллер по мобільному. Вона не відповідала. Він не знав, чому хотів з нею говорити. Аби висловити співчуття? Вони б звучали нещиро. Витягти з неї ще якусь інформацію? Не на часі. Клаудія, звісно, вважала, що її вчитель помер через нього і тільки через нього: впертого й дурнуватого копа Стефана Корсо.

Хай там як, але в четвер 7 грудня, рано-вранці, він вирішив до неї завітати. Перед тим довідався, що Клаудія Мюллер мешкає тепер на вулиці Міроменіля. Один раз можна — тож він сів у метро на станції «Данфер-Рошро» й накупив найвідоміших газет, аби рознюхати, чим дихає преса. Думки розділили людей на два табори, що сталося також із Корсо та Бомпар: деякі вважали, що через самогубство Собєскі визнав свою провину, інші ж, навпаки, стверджували, що він так учинив із відчаю, бо йому винесли несправедливий вирок.