Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо міг би пояснити, що навіть Собєскі, який нічого не бачив далі свого прутня, не зміг би забути таку красуню, як вона. Утім, художник теж був естетом.

— Собєскі мені відразу довірився, і ми підготували захист. Під час зустрічей побачила, що він згорьована людина, зрештою, я так і думала. Він просто ховався за агресивною, непереконливою оболонкою хтивого генія-провокатора. Справжню суть Собєскі можна збагнути, лише поглянувши на нього: зголоднілий, геть обшарпаний. І картини пише трагічні, на тему смерті та злиднів…

— Як прекрасно.

— Не клей із себе дурня. Я тобі говорю про внутрішню вразливість, що…

— Краще не розводитися щодо внутрішньої вразливості Собєскі.

— Жінка потребує чоловіка, від якого вона буде в захваті.

Вона вже верзла казна-що.

— Від чого саме ти була в захваті? — огризнувся він. — Його вульгарності, пріапізму [106] Тривала й болюча ерекція статевого члена. , потягу до наркотиків або злочинного минулого?

— Насамперед, від його живопису.

— Тих справжніх картин чи підроблених?

І негайно пошкодував, що слова злетіли з язика. Адже обіцяв собі: ніякого сарказму!

— Вам треба було одружитися.

— Корсо, не глузуй з моєї біди. Собєскі щойно помер.

— Навіщо ти мені це все розповідаєш?

— Не хочу подавати марну надію: у моєму житті для тебе немає місця. Принаймні такого, на яке ти сподіваєшся.

Така щирість — він міг лише усміхнутися.

— Щонайменше сказано відверто.

— Я займуся похованням, і на могилу прийду сама.

Вона сиділа дуже прямо, тримаючи руки між зсунутими колінами. А тоді в голові Корсо зажевріла думка: вона ж ламає комедію. Адвокатеса чогось домагалася.

— А якщо без жартів? — різко спитав він.

— Яких жартів?

— Без сентиментальних вигадок, сповіді, ролі невтішної вдови… Годі вже.

Клаудія підвелася. Запхавши руки до задніх кишень, долонями назовні, підійшла до вікна.

— Хочу, аби ми з тобою знову взялися за розслідування.

— Яке розслідування?

Вона повернулася до нього. Сонце шмагало її білу шкіру, заливало сліпучим світлом.

— Хочу, аби ми переглянули справу.

Тепер він сам зірвався на рівні ноги й рушив до неї.

— Ти, мабуть, знущаєшся?

Вона ступила крок уперед, і він закляк: вона так сильно вабила, що його ледь не знудило.

— Я довго міркувала. Корсо, ми схибили. Собєскі та Перес не вбивали.

— Отакої.

— Ми щось проґавили.

Трапилася нагода зблизитися з нею. Але вона інакше ставилася до цього: Собєскі мали повернути добре ім’я, і тоді вона могла б і далі щасливо жити зі своєю примарою. Даремні сподівання.

— Мене це вже не цікавить, Клаудіє.

Вона лише недобре усміхнулася й повернулася до шибки. А тоді Корсо рішуче наблизився до неї й схилився над її плечем.

— Собєскі помер, — прошепотів він їй у вухо. — Зав’язав вузол убивці й повісився. Усьому кінець, Клаудіє.

— Повірити не можу, що тебе так легко обкрутити круг пальця.

— Іди лісом.

Вона повернулася на закаблуках і попрямувала до дверей. Вантажники щойно поставили на сходовий майданчик круглий мармуровий столик. Він уже перетинав поріг, як раптом вона його наздогнала.

— Допоможи мені, Корсо. Розслідування не довели до кінця!

— Полюбляєш тістечка — не раз ходитимеш до віденської кав’ярні: і так — без кінця. Змирися з тим, що ти зрослася з цією справою, та й годі.

Вона його обігнала й перегородила шлях.

— Ти так нічого й не втямив, Корсо. Хоч знаєш, що трапилося під Ла-Маншем, коли ти стежив за Собєскі?

Коп майже забув про тодішню загадкову втечу.

— Він тоді передав полотно. А завершив його саме тієї ночі, коли вбили Софі Серейс. Обмін відбувся в тунелі. На нейтральній території.

Спогад блискавкою прошив мозок: того дня художник мав на собі капелюха й ніс наплічник зі згорнутим килимком. А коли Стефан знову побачив Собєскі в Блекпулі, килимок десь зник.

Як можна було проминути таку деталь?

Від Клаудії він підчепив два віруси.

Насамперед потерпав від нещасливого кохання. Відкрита рана мала загоїтися з плином часу. Корсо стійко зносив випробування й навіть відчував, як постать адвокатеси дедалі більше розпливається в пам’яті, щоразу траплялася нагода не думати про неї. Він мав зосередити увагу на Таде й задовольнитися Міс Берет.

Значно небезпечнішим виявився інший вірус: йому все здавалося, що вбивця зі «Сквонка» блукає десь поблизу… Клаудія ніколи не сподівалася, що Корсо їй допомагатиме, але знала: попри всі гучні заяви про те, що слід скоритися, щойно вигулькне якась дрібничка, бодай одне підозріле слово — і він знову мордуватиме себе питаннями.