Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Про петлю ніхто не знав — інформація не потрапила на шпальти. Але й тут не все було зрозуміло. Здавалося: через вузол художник прилюдно визнавав свою вину. Однак той, хто добре знав чолов’ягу, — а Корсо його знав, — міг би припустити, що він вирішив наостанок кинути виклик. Мовляв: «Цього ви від мене чекали? Тож маєте. Ось вам несподіванка: остаточний доказ, що всі ви — бісова банда йолопів».

Насправді ж Корсо вже не обходило, хто вбивав, хто збрехав, хто був мертвий. Він вирішив перегорнути сторінку. Собєскі повісився — і крапка.

Але йому несила було опиратися прекрасним чарам.

Насправді все було дуже просто: він хотів скористатися смертю художника, аби знову побачити Клаудію Мюллер. Погана ідея — як вада …

Її будинок не був одним із тих османівських палаців у VIIІ окрузі, що мали войовничий і поважний вигляд, — така собі вузенька кам’яниця, ззовні схожа на високу вежу.

Можна було обійтися без коду: вантажники заблокували розчахнуті двері. Корсо здогадався, що Клаудія сама їх сюди закликала… Він дістався нагору ґвинтовими сходами — такі будували навіть не в XIX, а в XVIII столітті, — повз просувалися хлоп’яги з пакунками й рамами в обгортках. Цікаво, чи Собєскі подарував Клаудії одну з картин. Але годі глузувати. Зараз не найкращий час для нісенітниць. Геть не найкращий.

Він уже минув третій поверх, як раптом, на півдорозі до наступного, спостеріг у напіввідчинених дверях саму Клаудію. Вона сиділа у вітальні на канапі, на якій досі лежали захисні повстяні покривала, і щось писала в мобільному. У яскравому світлі зимового дня, — на вікна ще не встигли повішати фіранки, — її профіль чітко виділявся на тлі небесної блакиті, наче вирізаний безжальними ударами леза, як на полотнах Фонтани.

Він замилувався. Випукле чоло впертої дівчини, прямий ніс, як у статуї, як за блаженної доби розквіту грецької культури, бездоганні лінії губ і брів, які могли б здаватися надто густими, але насправді лише додавали вишуканості усій постаті. Може, Клаудія мала чудову вдачу, буремне минуле, приховані чари — будь-що, але Корсо було байдуже. До неї його вабила саме її врода.

Катрін Бомпар, коли говорила про кохання, — а це траплялося з нею на диво часто, — казала: «Чоловікам подобається лише зовнішність, жінок цікавить тільки внутрішній світ. Ми полюбляємо плід і його смак. Вони ж задовольняються лушпинням».

Урешті-решт він наважився піднятися і, втупивши очі в Клаудію, сказав собі: «Хай буде лушпиння».

Вона побачила Корсо між напіввідчиненими дверима та вантажниками, що снували туди-сюди, й усміхнулася до нього — на такий подарунок він аж ніяк не сподівався.

Мимоволі зупинився на порозі, а тоді Клаудія вийшла назустріч. Вона дивилась якось розгублено — він не раз під час процесу спостерігав у неї такий погляд. Рішуча, хитра й кмітлива адвокатеса часом мала здивовані очі, наче вона чи то невпевнено, чи зачудовано пливла за течією.

Клаудія коротко привіталася, підштовхнула його до вітальні й зникла в кухні, аби приготувати чай. Чудеса та й годі.

Кімнатка була маленькою, але він здогадувався, що помешкання просторе, може, навіть двоповерхове. Багато простору вгору, мало — вшир. Меблі безладно стояли в різних місцях. Канапа, комод, бюрко… Стиль минулої епохи, але якої саме — він не знав.

— Сідай, — наказала вона, повернувшись до кімнати з тацею, на яку поставила чайник і дві філіжанки.

Знову на «ти». Але тепер він убачав у цьому знак дружби. Він вибрав собі дерев’яне позолочене крісло з химерним каркасом і спостерігав за нею, доки вона розливала чай. Клаудія всілася на червону оксамитову отоманку. Вона наче й не була обурена смертю Собєскі, утім, ніколи й не полюбляла виказувати свої почуття. Австрійське походження давалося взнаки.

— Що ти тут робиш? — добродушно спитала вона.

— Хотів висловити співчуття.

Вона заклякла з чайником у руці.

— Ти так зі мною не жартуй.

— Я не жартую.

— Якщо ти прийшов насміхатися з мене, я…

— Ні. Справді. Мені шкода, що так сталося, і я хотів тобі про це сказати.

— Або радше повернувся на місце злочину.

— Якого злочину?

— Ти скористався мною і вбив Собєскі.

Корсо захотів звестися на ноги, але вона схопила його за руку й примусила знову сісти. Він скорився. Насправді ж, коли вона його торкнулася, в нього аж ноги підігнулися.

— Я не причетний до самовбивства Собєскі, — промимрив.

— Скажімо, ти бив і в хвіст, і в гриву. А я так і не зуміла зарадити Собєскі, коли він став жертвою маніпуляцій.