Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Перед вами найменше мусила б звітуватися, — проказала, запаливши для нього цигарку.

Принаймні знала, з ким говорить.

— Сьогодні ви не опитали жодного свідка, — провадив він. — Ані разу не заперечили генеральному адвокатові. Ви намагаєтеся добити Собєскі, чи як?

— А вам це справило б приємність?

Корсо не відповів. Видихнув дим, але не відразу, а помалу, немов силувався в такий спосіб заспокоїтися або впевнитися, що тримає ситуацію під контролем.

— Ви забули про порядок, — промовила вона і знову затягнулась. — Я не маю права розмовляти з вами.

— Розслідування закінчилося. Я вже не можу ні на що впливати.

— Але можете комусь пробовкатися. Наприклад, генеральному адвокату.

— Коп балакатиме з прокурором? Та це ви правила забули.

Запала мовчанка. Між ними ширяв дим і тепле повітря. Мабуть, і сонце світило, а може, й ні: Корсо бачив перед собою тільки її. Чорт, він мав би якось зосередитися, рознюхати, що вона приховує, а не стовбичити, ніби дурненький і щасливий хлопчик із дитячого садочка. Але її краса роззброїла його, оповила розум, мов яка мара.

— Я не втручаюся, бо зараз будь-які випади в бік Собєскі лише підтверджують правду щодо нього.

— Що він винний?

— Що він невинний.

Корсо розреготався.

— Ходімо на каву, — запропонував він.

— Позалицятися хочете, чи що?

— Не мій стиль.

— Який же ваш стиль?

Корсо набрав повітря в груди.

— Болюче розлучення, почергова опіка над сином, маленьким хлопчиком, двадцять років оперативної роботи за фахом у поліції, нова кабінетна посада в центральному офісі. Я змінююся.

— Нова жінка теж з’явилася?

— Ще ні.

Вона кумедно, щиглем, наче який бешкетник, перекинула цигарку через паркан.

— Добре, але не в цім кварталі.

Вони попрямували до Сорбонни. Він точно не пригадував, чи поводиться законно, але зацікавленому в справі слідчому ось так, посеред процесу, їхати на каву з адвокатом було зась.

Клаудія сиділа за кермом свого старого «Поло». Розповідала про навчання в Сорбонні — про диплом правника, мрії, бажання захищати «безнадійних» і служити «найсуворішому» дотриманню принципів демократії.

Корсо подумав був, що вона собі жартує, але Клаудія Мюллер — довготелеса сосиска в брендовому одязі від Альберто Джакометті (футболка з лелітками й вузькі джинси, велична постава) — здавалася щирою. Справжня прихильниця лівих сил, великодушних з великої літери «В» — таких уже просто немає.

Вони замовили дві кави.

Треба було знову говорити про справу Собєскі.

— Тож, — напосідав Корсо, — чому ви така стримана?

— Я вже казала. Обвинувачення виконує зараз роботу за мене. Психологічний портрет, заяви фахівців — усе доводить, що Собєскі не має нічого спільного з убивствами.

— Мені так не здається.

— Бо ви геть глухий. Вони описали хворого від самотності хлопчика. Сповненого жаги насильства психопата. Не спроможного опиратися власним поштовхам сексуального маніяка. Але аж ніяк не хитромудрого вбивцю зі «Сквонка», який нікого не ґвалтує.

Корсо скористався міркуваннями Жакмара:

— У в’язниці він міг змінитися. Навчитися панувати над собою. Підготувати план.

— Авжеж. І тому десять років чекав на те, щоб перейти до дії?

— Не забувайте, що в майстерні Собєскі виявили кров інших жінок.

Вона запитально розвела руками.

— А де ж трупи? — І продовжила, не дочекавшись відповіді: — Хай там що, а в тюрмі людина озлоблюється, дичавіє, але геть не ушляхетнюється. Флері — це вам не Оксфорд.

— А коли його називали «Суддею» у в’язниці? Уже тоді він знав, що таке тортури.

Клаудія Мюллер хитнула головою. Зблизька риси її обличчя здавалися різкішими, на германський штиб. Він десь читав, що вона австрійка за походженням.

— Я читала ваш рапорт. І знаю: ви впевнений, що він зациклився на покаранні.

— Не я вигадав йому прізвисько.

— Собєскі змушував співкамерників управлятися з гантелями, а відтак, натхненний картинами Ґойї, подався вбивати жінок і навіть їх не ґвалтував.

— Кажу ж вам, він міг змінитися.

— Ми говоримо про вбивцю, що місяцями вистежував жертви, вивчив їхнє життя до міліметра. А тоді знищив з нечуваною вигадливістю. Не надто схоже на стиль Філіппа Собєскі. Це покидьок, почвара, збоченець, авжеж. Але дівчат він не вбивав.

Корсо спробував її спровокувати:

— А Марко Ґварніері — теж не його стиль?

— Про це вбивство зараз не йдеться.

— Про нього обов’язково згадають.

— Сподіваюся. Тоді звинувачення насправді сяде маком. Собєскі навіть не має водійських прав, як же він міг украсти човен? Мусив тоді добряче пововтузитися з двигуном. У суді всі сміятимуться з вас.