Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Годі й згадувати про систему присяжних засідателів, що не знаються на справі, але саме тому їх і обрали. Це все одно, як побудувати швидкісний потяг, а потім кожний його рух звіряти з тим, що покаже гральний кубик, або з тим, що випаде на «камінь-ножиці-папір». Але вишенькою на торті була сама судова процедура. Щойно лунає якийсь недолугий вирок (нерідко просто через погане травлення або невдачі в ліжку з коханкою) — і похибка перетворюється на закон, а чиясь дурість переходить із процесу в процес, з одного покоління в інше…

Корсо вже звик не перейматися долею підозрюваних після самого арешту. По суті він нічим не відрізнявся від Собєскі: вважав себе самотнім, упевненим у своїій правоті борцем за справедливість. Але його вирок не виходив за межі розслідування. І його вже не цікавило, що відбувається далі.

На честь сумного художника Корсо вирішив зробити виняток зі свого правила. Намірився прослухати процес від початку до кінця, навіть попросив, аби йому дозволили відвідати всі обговорення (після того, як Стефана викликали до суду, він не мав права це робити без попереднього свідчення).

Як і торік, у липні Таде виїхав з матір’ю до Болгарії. Тож на кілька тижнів Корсо міг повернутися до старих демонів, наче наркоман, що, нарешті, дістав дозу героїну.

Разом з тими, хто виявив цікавість до процесу, він увійшов до зали судового засідання, і його пройняло морозом, наче хвору дитину. Мимоволі знову зачудувався. Усередині суд ще більше скидався на церкву. Дерев’яні лавки нагадували молитовні ослінчики. Поліровані дерев’яні двері — браму в будинку священика. Суддівські строї — сутани. І все довкола — зосередженість, стишені й шанобливі голоси — немов під час меси…

Спектакль лише починався. Надворі клацали спалахи — їхнє світло відбивалося на панельних стінах і стелях з розписаними кесонами [88] Декоративне квадратне або багатокутне заглиблення на стелі. Деколи використовується для поліпшення акустики приміщення. . Фотографи працювали ліктями, оператори шукали вдалий кут на вході до приміщення (під час дебатів знімати заборонено).

На лавах теж було неспокійно: глядачі перешіптувалися, витягували шиї. Стефан чув, як порипує дерев’яна долівка, відлунює каміння, шушукаються сусіди: здавалося, ніби крутяться колеса якогось темного й небезпечного механізму. Ось воно, правосуддя: плутані думки, численні здригання — на межі між страхом і нездоровою цікавістю.

Урешті-решт, двері зачинилися, і в повному складі увійшли учасники вистави.

Спочатку присяжні засідателі зайняли місця обабіч крісла голови, позаду центральної трибуни. Далі, з лівого боку, — сторона обвинувачення: відгороджений від усіх генеральний адвокат як представник прокуратури й позивач, якого посадили серед присутніх. Потерпілу сторону, тобто вбитих дівчат-сиріт, представляла лише одна особа: господар «Сквонка», колишній приятель Собєскі, а тепер його запеклий ворог П’єр Камінські himself [89] Сам, власною персоною ( англ .). : легіонерська стрижка під нуль, нап’ята на міцні м’язи куртка, що ледь не лускала на ньому. Мабуть, усі дивувалися: що робить у суді цей качок з головою фашика. Корсо теж замислився, чи є законною участь колишнього рецидивіста як позивача…

Відтак вийшов адвокат захисту. Попри розмах процесу Клаудія Мюллер виступала одноосібно. Вона була дуже високою і всілася на місце, навіть не поглянувши на публіку, а тоді старанно розправила складки чорного строю. І зараз же поринула в записи. Корсо вперше бачив її наживо й геть зніяковів. Здавалося, безкінечно довга шия жінки має кілька додаткових хребців, як «Велика Одаліска» Енгра. Їі стягнуте назад, злегка кучеряве каштанове волосся шоломом оточувало гладкий шляхетний лоб. Зі свого місця Корсо вгледів бездоганну лінію носа й чорні, як смола, ніби вирізані ножем, брови, що різко виділялися на обличчі.

Він бачив мало, але цього було досить. Клаудія Мюллер — наче дорогий лікер, який не п’ють одним хилом. Краса, яку куштують лише помалу. І то з відстані — Корсо знову подумав: «Надто гарна для мене».

Урешті-решт, у супроводі двох помічників — тобто помічниць — у червоно-чорній мантії, з накинутим на неї горностаєвим хутром, увійшов Мішель Делаж, голова суду останньої інстанції. Присутніми були й інші особи, але Корсо забув, у чому, власне, полягають їхні обов’язки. Найбільше його вразили численні стоси справ у полотняних палітурках, що вервечкою вишикувалися за їхніми спинами: цілий процес стосовно вбивств у «Сквонку».