Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Тюрежа, здавалося, не цікавили такі деталі. Він висмоктав устрицю й запитав:

— Думаєте, після виходу на свободу він убивав?

— Навіть не сумніваюся. У його сховку знайшли кров тих…

— Особи потерпілих встановлені не були.

Знову хлллююююпп … Очевидно, судді подобалося ковтати устриці (він попросив собі товстеньких) неспішно, як поціновувачу довгої забави в кунілінгусі. Корсо ледь не знудило.

— Ну то що, — нетерпляче перервав він співрозмовника. — Собєскі — злочинець. Він убивав замолоду. Убивав у в’язниці. Убивав після звільнення. Німб великого художника слугував йому найкращим прикриттям. Він щоразу вище піднімався східцями суспільної ієрархії і став недосяжним для будь-яких підозр.

Тюреж схопив шпажку й видлубав равлика.

— Я не маю наміру його таврувати, — промовив він над сіруватими стулками раковини.

Корсо нахилився, щоб його було краще чути. Голос копа лунав твердо, як удари молота, що забиває цвяхи після кожного слова:

— Собєскі відсидів сімнадцять років у буцегарні. Йому жодного разу не скоротили терміну. Тюремна адміністрація завжди вважала, що він надзвичайно небезпечний для ув’язнених, а ще більше — для зовнішнього світу. За ґратами Собєскі удавав поборника справедливості: когось карав, а тих, що йому не припали до вподоби, вбивав. Трахався, як кролик, залучив співкамерників до збочень бондажу. Собєскі — справжній покидьок, токсичний тип, отрута для суспільства, його пристрелити треба!

Тюреж усміхався й мав рацію: хай як намагався Корсо здаватися неупередженим, йому це не вдалося. Він раптом ніби побачив себе з боку, у світлі круглих ламп. « Господи, — подумав, — навіщо я сюди приперся? Треба було принаймні взяти з собою Барбі. Вона вміє тримати удар і не дозволила б йому розтрощити мене».

— Що ви думаєте про його… офіційну реабілітацію?

— Собєскі — без сумніву великий художник. Макітра в нього варить. До тюрми він потрапив майже неписьменним. А вийшов із цілою купою дипломів у кишенях. Коли ж це вбивці не мали права вважатися розумними?

Тюреж спокійно погодився. Він саме занурював скибку житнього хліба до цибулевого соусу — в Корсо аж у ніздрях защипало від їдкого запаху.

— Як би ви пояснили, що він діяв у різний спосіб щоразу, коли вбивав? Тобто, якщо до Софі та Елен він убивав ще когось, чому так і не знайшли трупи?

— Мабуть, змінив почерк. Після тюрми, повернувшись в Лез-Опіто-Неф, узявся за старе. І це, звичайно, він абияк і абиде душив і нівечив жінок, а згодом всі вони зникали у вогні його печі.

— Але жодної органічної частки так і не знайшли.

— Існує тисяча способів знищити й стерти всі сліди.

— Припустимо. Але чому він потім хизувався жертвами?

Корсо вже міркував над цим:

— Тепер він не кидається вбивати інстинктивно, як дикий звір — живопис ушляхетнив його божевільні нахили.

— Поясніть.

— На вбивство останніх жертв його надихнули картини Ґойї. У такий спосіб він віддав шану, присвятив їм свої твори.

Тюреж схопив клішню краба і з хрускотом її зламав, аж сік на стелю бризнув.

— А Марко Ґварніері? Навіщо він сховав тіло?

Він і над цим довгенько метикував.

— Не ховав він його.

— Прошу?

— Занурив у воду, щоб якось урізноманітнити низку злочинів. Навмисно чекав, аби рибалка його побачив посеред моря, поблизу Блекпула. Ми за ним тижнями бігали, але на жоден слід так і не натрапили. Повірте мені: якби Собєскі хотів, біля Чорної Леді ніхто б його й не помітив.

Тюреж промовчав. Нахилився над тарілкою, його губи виблискували олією та оцтом — очевидно, він був згідним зі словами Корсо, ба навіть знав наперед, що той скаже.

Стефан почав закипати: він терпіти не міг ходити коло та навколо.

— Пане суддя, навіщо ви запросили мене сюди? Я щойно повернувся з відпустки й навряд чи додам щось нове до висновків, які вже виклав вам письмово…

— Хотів лише пересвідчитися, чи ви стоїте на міцному ґрунті.

— В якому сенсі?

— Під час процесу мені доведеться викликати вас до суду.

— Це не важко, я…

— Змагання легким не буде, повірте.

— З таким досьє?

Тюреж покопирсався в останніх мушлях, ніби зголодніла чайка на березі моря під час відпливу.

— Собєскі змінив адвоката.

— На здоров’я. Хто б там його не захищав, йому амба.

— Він узяв собі Клаудію Мюллер.

— Вперше чую про таку.

— Дивно. Найкращий криміналіст у Парижі.

— То що?

Суддя злапав останню устрицю, яка втекла від нападу. Ласо поглянув на соковите мокротиння, що виблискувало на внутрішній стулці молюска, наче натрапив на справжню перлину.