Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Зліва сидів генеральний адвокат на ім’я Франсуа Ружмон з орденом Почесного легіону й орденом «За заслуги» на грудях — у ньому всього було забагато: волосся, підборіддя, брів… Голова оратора ХІХ століття: тоді носили довгі кучері, високий комір і камізельку, у виріз якої запихали бант-лавальєр.

Адвокатеса потерпілої сторони, метр Софі Злітан, впадала в очі набагато менше: маленька, кругленька, за п’ятдесят, так би мовити, з яйцями. Біляве волосся підстрижене й накручене плойкою — чимось схожа на Бомпар часів їхнього коротенького роману. Така, коли буде треба, не зморгнувши оком витягне ствола.

Свідків з департаменту Жура було чимало, але голова вирішив скоротити час на вислуховування. Хай там як, а Собєскі суспільству борг сплатив і зв’язок з убивствами теперішнього процесу не був надто явним.

А Мюллер — ані пари з уст.

Обговорили тюремні роки. Розповіли, що він займався шібарі. Був «Суддею», отримав дипломи й захопився малярством. Новий розділ додавав отруйності й відрази до обвинувачуваного. Присяжні могли собі тішитися: крім художнього таланту, Собєскі нічим було пишатися — справжня карикатура на митця. Навіть безсумнівна кмітливість, здавалося, завжди слугувала йому лише для таємних розрахунків і сороміцьких ігор.

Після виступу голови генеральний адвокат і захисник потерпілої сторони навіть не намагалися опитати бодай директорів тюрем або колишніх в’язнів, а Клаудія Мюллер — як води в рот набрала. Чого вона домагалася? Яку лінію захисту вибудовувала? Імовірно, володіла зброєю масового знищення, яка могла б розбити вщент будь-які підозри.

Пополудні опитували психіатрів.

Перший з них відкрив вогонь пишною промовою. Вузька смужка бороди, светр у великий візерунок, готові думки, схожі на деталі дитячого конструктора. Дати щиглика — і споруда бебехнеться. Корсо не грав за команду Собєскі, але такого маруди він і найгіршому ворогові б не побажав. Лікар усе роз’яснював, обсмоктував кожну дрібничку, а насамкінець гора народила мишу. Дитинство, тюрма, навіть саме мистецтво спонукали обвинувачуваного до скоєння злочинів, до яких його підштовхували твори улюбленого Ґойї. Отакої.

Наступний оратор — довготелесий, верескливий — додав дьогтю. Усе життя Собєскі виявилося довгою низкою актів насилля і руйнації, в ньому не було місця любові, яку поступово заступила смерть. Ще один Америку відкрив.

Як не дивно, Корсо теж так думав, однак якими безглуздими здавалися йому тепер слова й висновки пихатих лікарюг. Хоча жоден з них так і не спромігся пояснити, чому такий небезпечний маніяк не ґвалтував своїх жертв… Насправді Стефан, як і Аристотель, вважав, що частини ніколи не дорівнюють цілому, і можна годинами розводитися про походження, вчинки, твори Собєскі — ніхто не знає, ані що саме відбувалося в його голові, ані навіть що він насправді накоїв…

Клаудія не захотіла поставити бодай якесь запитання до фахівців. Могла б принаймні докинути слівце, аби підірвати довіру до цих блазнів. Якого дідька їй було треба?

Єдине припущення промайнуло в його голові: вона намагалася зіграти на неможливості того, що описувалося: всі звинувачення так явно скупчилися навколо Філіппа Собєскі, що він просто не міг бути вбивцею. Двозначний парадокс міг виявитися небезпечним у залі засідань, особливо з такою публікою: трьома впертими суддями та купкою присяжних, для яких усе це відбувалося «вперше».

У Клаудії був, без сумніву, напоготові інший план.

Тюреж не дарма попереджав: облудниця.

— Що це за ігри ви влаштували?

Наприкінці дебатів Корсо вислизнув із зали через «акторський вихід» позаду суду, де ходять судді й адвокати. Унизу біля сходів відразу натрапив на неї — худорлява дилда ледь не тонула в плащі Зорро (вона не зняла адвокатської мантії).

Клаудія Мюллер повернулася й лише усміхнулась у відповідь. Гаразд. Щиро кажучи, побачивши впритул жінку під метр вісімдесят, що нахилила до нього тонкий химерний стан, схожий на турецьку шаблю, Корсо почувався гірше, ніж після удару в писок.

Погукав її й закляк, наче дурненький слухняний песик. Клаудія неквапно витягла з торбинки пачку сигарет — добре, вона готова приділити йому кілька хвилин свого часу.

Він непевним кроком спустився до неї і вперто продовжив наступ:

— Що за витівки? — спитав він, навіть не назвавшись. — Ви щось замислили?

Клаудія повагом запалила «Marlboro» і видихнула із себе дим. А тоді простягнула до нього пачку. Корсо взяв не відразу. Колись давно, упродовж цілого століття, цей жест часто-густо допомагав зняти напруження, і Корсо теж розслабився, ніби завітав у минуле.