Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Для нас головне не покладатися на очевидність, — відказав він після недовгого мовчання.

Клаудія Мюллер зробила кілька кроків, — мовляв, замислилася. Вона обмірковувала, відшліфовувала кожний рух — написаний заздалегідь сценарій мав закінчитися виправдувальним вироком для її клієнта. Геть не проста, але гарна.

— Отож, — промовила вона й різко зупинилася перед ним, — коли у вас нічого немає, ви поводитеся так, ніби у вас щось є, а коли у вас щось є, — як, наприклад, алібі для обвинувачуваного, — ви поводитеся так, ніби у вас нічого немає.

Корсо заметушився всередині невидимого кола, що вона йому намалювала.

— До чого ви ведете?

Вона ступила крок до нього.

— Я хочу довести представникам суду, що ви як слідчий більше керуєтеся інстинктами, ніж об’єктивним фактами. Завжди були переконані у винності Собєскі. Простими словами — «чистої води дискримінація».

— То що? — недоречно прохопилося в нього. — Слідство довело його провину…

— Мушу нагадати вам норми закону, коменданте. Філіпп Собєскі вважається невинним до моменту проголошення вироку. Ми задля цього тут і зібралися: маємо визначити, винний він чи ні.

Корсо затупцював. Він почувався заручником за огорожею.

— Слідство провели бездоганно, — обурився він. — Воно ґрунтується на речових доказах, які в рамах розслідування очевидного злочину дали міцну підставу вважати Філіппа Собєскі винним.

Він чітко вимовив кожне слово, наче переляканий учень, що торохтить завчений урок, не розуміючи в ньому ані слова.

Він уже очікував наступного випаду з боку Клаудії Мюллер, але вона лише кинула:

— Дякую вам, коменданте.

Корсо розплющив очі. Він зажмурився, наче приречений на страту, якого заштовхнули до розстрільної роти. Але ніхто так і не вистрілив. Його помилувано з ласки вищих сил.

Справді найгірше таки сталося: всі зрозуміли, що Корсо «вирішив», нібито Собєскі винний ще перед тим, як у нього з’явилися докази. І тепер метр Мюллер зловтішно чіплялася до всього, до кожної подробиці, в якій звинуватили Собєскі.

Мимохіть Корсо пригадався процес над О. Дж. Сімпсоном, американським футболістом, якого запідозрили у вбивстві колишньої дружини та її приятеля. Достатньо було довести, що слідчий був расистом, аби підірвати довіру до всієї доказової бази. На щастя, ще до цього не дійшло, але прихована протидія вже розпочалася.

У глибині душі Стефан передчував інше. Клаудія Мюллер намагалася зараз довести, що комендант Корсо прислухався лише до свого «інстинкту» й не захотів принаймні відірватися від очевидних фактів, що йому підкинули, та зазирнути далі.

Сумнозвісна постановка, на яку Собєскі посилався вже рік, сидячи в тюремній камері.

Якщо адвокатеса припинила наступ, значить, у неї є вагоміші аргументи. Справжній убивця.

«Не переймайтеся. Він буде з нами в суді. Лише не забудьте після засідання його заарештувати».

Далі цього ранку говорили про жертви. Їх відрекомендували близькі друзі, здебільшого стриптизерки. Побіжно описали недоліки Софі Серейс і Елен Десмора: в залі суду, як на цвинтарі, повага до померлих стримує бажання розводитися про їхні вади.

Після сніданку пішла важка артилерія, виступали свідки від потерпілої сторони: фахівці, науковці, хлопці з Криміналістичного обліку, історики мистецтва. У цій справі не було жодних свідків, які б щось бачили або чули й могли б звинуватити Собєскі безпосередньо. Були тільки речові докази — «тільки», бо ними завжди легко маніпулювати…

Близько 15:30 хода завершилася. Показали презентації Powerpoint, схеми, дані хімічного аналізу, математичні формули, зіставили картини та зробили чимало інших нудних речей. Навіть виступ Матьє Веранна міг би приспати кокаїнового наркомана, що потерпає від безсоння. Але тільки той, хто взагалі відключився, не зрозумів би, що в майстерні на вулиці Адрієна Лесена аж роїлося від органічних слідів Софі Серейс і Елен Десмора, а також інших невідомих жінок.

Тож головне було досягнуто.

Філіпп Собєскі закатував обидві жертви у своєму підпільному сховку й згодом перевіз їх туди, де вони були знайдені влітку 2016 року, але досі було незрозуміло, як він це здійснив, адже ніякої автівки не виявили, а сам художник водити машину не вмів. Проїхали.

Мордував він їх годинами, зв’язавши білизною і встромивши голови в лещата. Понівечив і спостерігав, як вони задихаються в зашморгах і, відбиваючись, конають від болю. Слухачі аж заклякли, коли почули останні деталі. Корсо спостерігав за присяжними з певною зловтіхою: вони насправді перелякалися, Собєскі загрожувало довічне ув’язнення.