Кріс Тведт: Небезпека рецидиву

— Ти мешкаєш сам? — раптом запитав він і вперше глянув на мене; його погляд перестав бути безтямним, у ньому з'явилася осмисленість і зацікавлення.

— Я? Ні, я мешкаю разом зі своєю коханою. А що?

Альвін пропустив моє запитання повз вуха і повів далі.

— Скільки їй років? Яка вона?

— Тридцять два. Цілком звичайна на вигляд.

— Струнка? Блондинка чи брюнетка?

— Струнка. Блондинка.

Здавалося, він не помічає моєї нехоті продовжувати цю розмову.

— Як її звуть?

Я розпрямився на стільці.

— Послухай, Альвіне, навіщо ти розпитуєш?

Голос Альвіна став гострим від роздратування:

— Цілком нормальне запитання. Як її звуть?

Це прозвучало так несподівано й напористо, що я ледь не відповів, однак тривога й моторош, які він сіяв навколо себе, взяли гору. Я рвучко підвівся.

— До дідька, Альвіне! Хай тебе не обходить її ім'я!

Альвін наче знову заховався у себе; очі стали безтямними, як тоді, коли я тільки прийшов. Він знову зачепився поглядом за щось над моєю головою, але я не мав наміру його відпускати.

— Слухай мене, Альвіне! І дивися на мене. Дивись на мене, коли я говорю!

Наші очі зустрілися.

— Я прийшов, бо тебе звинуватили в убивстві, і ти потребуєш адвоката. Це — єдина причина моєї присутності тут. І це означає, що ми повинні говорити про справу, щоб надати тобі найкращий захист, на який я здатний. Правила гри прості. Ти можеш розповісти мені геть усе, далі воно не піде. Але розмовою керуватиму я. Ми говоритимемо про справу і про тебе тією мірою, якою це стосуватиметься справи. Жодного слова про мене, про моє приватне життя чи про мою кохану. Якщо тобі бракує співрозмовника для балачок, попроси, щоб прислали священика, або заведи собі іншого адвоката.

Я замовк, глянув на Альвіна. Його обличчя абсолютно нічого не виражало. Я вичекав кілька секунд і знову озвався вже тихішим голосом:

— Я доволі ясно висловився, Альвіне? Мої правила гри або я йду…

Він підняв руки й усміхнувся.

— Так, усе гаразд, адвокате!

— Тож не забудь про це, Альвіне! А тепер поговоримо про справу?

Ми поговорили, але я небагато зумів витягнути з розмови. Він був на місці злочину. Він навіть зустрічався з жертвою, Майєю. Вони побалакали кілька хвилин, і він пішов собі геть. Нічого більше він, власне кажучи, не знав. Я ще не одержав матеріалів справи, тому не допитувався про деталі.

— Якою вона була? — запитав я. — Я кажу про вбиту, Майю. Яке враження вона на тебе справила?

— Вона… — Альвін добирав слова. — …молода. І гарна. Ще, по суті, дівчисько. Здавалася зовсім невинною. Але…

— Що але?..

Він відмахнувся.

— Та ні, не знаю. Нічого. Я бачив її лише кілька хвилин.

Я не дотискав, проте щось у його словах різало вухо. Оте «але» зависло в повітрі.

Я встав.

— Доки я не маю документів у справі, Альвіне, від розмов небагато користі. Прийду, щойно одержу папери й ознайомлюся з ними.

Альвін кивнув і ввічливо підвівся зі стільця.

Я полегшено зітхнув, коли знову вийшов на сонце. Альвін Му не надто приємний співрозмовник. Думка про те, що наступні три тижні мені доведеться провести з ним чимало годин, вганяла в депресію.

Кур'єр приніс документи за два дні — дві важезні картонні коробки з товстими теками. Істотно більше паперів, ніж я розраховував. Я розпакував справи, виставив у хронологічному порядку на підвіконні, а тоді сів за стіл і довго їх розглядав. Ніяк не міг подолати гострого спротиву і розпочати роботу, розгорнути теки й заглибитися у справу вбивства юної дівчини. Надворі далі трималася літня спека.

Якась дивна двоїстість спостерігалася в усіх цих документах, які разом становили одну кримінальну справу. За формою, бюрократичні й скучні до пересади. Серед них не знайшлося жодного аркуша, написаного не за схемою, — самі лиш заповнені формуляри. Мова суха й безживна, а подекуди неймовірно безграмотна. Не всі поліцейські слідчі вміють викладати свої думки на письмі. До того ж, багато зайвого й зовсім неважливого для справи: допити і звіти, які не мали жодної ваги й ні на крок не наближали до істини; розслідування версій та слідів, які, як виявлялося, нікуди не приводили. Усе викладено за давно усталеною системою: заяви, обшуки, вилучення і так далі. Для стороннього спостерігача все видавалось би хаосом. Та навіть звичній до системи людині знадобилось би чимало часу, щоб відтворити картину сповна; довелось би вчитуватись, сторінку за сторінкою, у скупі звіти і формальні схеми, доки справа нарешті ожила б. Поволі проступала картина — опис маленького шматочка дійсності. Фрагмент із життя, з багатьох життів людей, стежки яких перетиналися, людей з плоті й крові, зі своїми гризотами й бідою.