Кріс Тведт: Небезпека рецидиву

— Гаразд, але будь готовий до всякого, Мікаелю. Коли спливає термін?

— Не знаю… А що, є термін судового розгляду? — вражено перепитав я. — Ніхто мені не казав.

— Певен, щось подібне потрапляло мені на очі в котрійсь із газет, — глянув на мене Петер. — Здається, таки є. А хіба ти не збирався у відпустку?

Я зателефонував до суду зі свого кабінету. Термін становив шість тижнів. Мій офіс уже підтвердив, що я беруся за цю справу, хіба я цього не знав? Я попросив вибачення і відкрив календар на своєму комп'ютері.

Там стояло чорним по білому: «Кримінальна справа — Альвін Му».

Шість тижнів — не надто багато часу для підготовки справи з убивства. Я вже розумів, що з моєї відпустки вийшов великий пшик.

У шпарку дверей просунулась голова Сюнне.

— Береш мене помічником у цій справі?

Вона була готова негайно братися до роботи. Гінка, тонка й елегантна. Довгі пальці, довгі ноги — дівчисько в убранні жінки, у темно-синьому костюмі й білій блузці. Образ молодої адвокатки.

— У справі Майї? — перепитав я і заперечно похитав головою. — На жаль, ні. Справа обмежена шістьма тижнями. Щоб не запороти всю роботу, тобі доведеться зайнятися рештою відкритих справ.

В очах Сюнне малювалося розчарування.

— Справа аж ніяк не з приємних, тому тішся, що не тобі її розгрібати, — додав я.

Я вийшов у туалет, ополоснув обличчя холодною водою. У світлі неонових ламп моє дзеркальне відображення здавалося блідим і вимученим. У шевелюрі з'явилося більше сивини, ніж чорного волосся, ніс наче побільшав і загострився, складки навколо рота стали глибшими. На якусь мить я побачив себе у старечому віці — з дзеркала на мене дивився мій батько. Ніколи не помічав своєї схожості з ним, але тепер час ніби поволі стирав верхні нашарування, оголюючи структуру черепа, — так навесні, коли тане сніг, з-під нього проступають обриси ландшафту. Отак виявилася прихована досі моя родинна схожість з батьком.

Після вечері вдома, за кухонним столом, я про все їй розповів.

— Треба змиритися, Карі. Я замовлю нову подорож, і ми поїдемо у відпустку, щойно я закрию цю справу.

Новину вона сприйнята спокійно, та я її надто добре знав, щоб за ледь сумовитою усмішкою та виваженими словами не помітити розчарування. Решту вечора Карі дивилася телевізор, а я читав.

Коли ми лягли в ліжко, і я пригорнув Карі до себе, вона відповіла на ласку, але тіло залишалося непіддатливим, штивним — я не зумів подолати її відстороненості. Карі вже давно заснула, а я лежав без сну, тримаючи її в обіймах і прислухаючись до її рівного дихання у тиші літньої ночі, ніби сподівався від неї обіцянки, що все буде добре, усе владнається.

Альвін Му гойдався на стільці, доки я виголошував йому стандартну промову про конфіденційність та довіру. Важко було сказати, чи уважно він слухає. Його погляд міцно зачепився за щось на моїй голові. Тінь усмішки застигла навколо вуст.

Я ніяк не міг зосередитися на своїх словах.

Альвін мав екстравагантний вигляд. Він був худорлявий, легкої кості, трохи нижчий за мене. Вік, мабуть, не більше тридцяти років. У кімнаті для відвідувачів було душно. Антициклон з денними температурами понад двадцять п'ять градусів тривав уже десять днів і не збирався відходити. Альвін сидів у спортивних шортах, тонкій футболці й лиснів від поту.

Його тіло було без жодного волоска: абсолютно гладкі руки й ноги, блискуча, мов більярдна куля, голова. Я не помітив жодного натяку на брови чи вії. Риси обличчя немов розмиті, маленькі вуха щільно прилягали до голови, ніс та рот, наче в дитини. Лише очі нормальної величини — порожні, блякло-голубі. Його дивний вигляд спантеличував. Здавалося, Альвін Му належав до іншої раси — не людської.

Мій голос поволі видихнувся, і в кімнаті стало тихо. Я дозволив тиші нагромадитися поміж нами, але чоловіка це, вочевидь, анітрохи не гнітило. Він і далі не дивився на мене.

— Послухай, Альвіне, — озвався я за якийсь час. — Я хотів би… може, питати про таке не надто ввічливо… та я хотів би знати, чому на тобі зовсім немає волосся? Вроджена вада чи…

— Ні-ні, нічого подібного! — урвав він мене. — Я голюся. Не люблю волосатих тіл. Це гидко. Відчуття, ніби завжди брудний.

— Усе голиш? Тобто все тіло?

— Геть усе до волосинки.

— Це ж забирає неймовірно багато часу!

— Годину й п’ятнадцять хвилин.

— Щодня?

— Так, щоранку. Найперше, що роблю, прокидаючись. Я… я не можу почати день, доки не поголюсь.

Я мовчки кивнув, не знайшовши жодного притомного слова для відповіді, тиша знову заповнила кімнату.