Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Батько Карі мені подобався, я не міг мати йому за зле, що він більше турбується про доньку, ніж про мене.

Прийшли провідати Карі її подруги й тітка, яка ніколи не бувала в нас у гостях. Існує такий тип жінок поважного віку, які впиваються провідинами хворих. Тітка розповідала жахітливі історії болячок у людей, про яких ми ніколи навіть не чули, і тим дуже швидко змусила подружок Карі рятуватися втечею.

Трохи згодом навідався Петер. Він не лише партнер, а й добрий наш друг. Букет квітів, який він ніс перед собою, затулив увесь отвір дверей, а сам Петер заповнив палату своєю невтомною енергією.

— Ой, ти щось… маєш трохи інакший вигляд, — мовив він до Карі. — Схожа на єнота. Я часто намагався уявити, як ти виглядаєш у ліжку. Моя уява помилялася. Але ти, звісно ж, гарна попри все…

Карі сміялася. Тітка скривджено зціпила уста, але вже за п'ять хвилин реготала разом з усіма.

Збираючись іти геть, Петер потягнув мене в коридор.

— Треба про роботу поговорити, — сказав він, та, щойно ми опинилися за дверима, він тицьнув пальцем мені в груди. — Що, у біса, відбувається, Мікаелю?

— Хтось кинув камінь нам у вікно. Скалка потрапила Карі в око.

Петер нетерпляче й роздратовано похитав головою.

— Це я вже чув, телепню. Я питаю, був це випадковий п'яниця чи щось серйозніше? Хтось тебе переслідує?

Я розповів про листа й телефонні дзвінки. Петер стиснув губи.

— Заяву написав?

— Ні. Треба було написати, але стільки всього навалилося. Та й не вірю, що поліція знайде винуватця.

— Може, і не знайде, але заяву напиши обов'язково. Ти маєш якісь здогади, хто б це міг бути?

— Уявлення не маю. У мене багато недоумкуватих клієнтів. Вони не завжди задоволені моєю роботою.

— Гм… Можливо. Але… «справа Майї»… надто багато емоцій з нею пов'язано. Багато розлючених людей. Ти про це думав?

Ясна річ, я про це думав. І не сумнівався, що інцидент має стосунок до «справи Майї», але чомусь не мав бажання дискутувати на цю тему з Петером.

— Ймовірно… Не знаю…

— Будь обережний, Мікаелю!

Через два дні я їхав мостом, що сполучав місто з островами на півночі, схожим на математичну синусоїду з бетону і сталі над тихою гладінню води. Жовте осіннє сонце висіло низько над горизонтом, набурмосена Карі сиділа поруч на пасажирському сидінні.

— Не розумію, чому я не можу повернутися додому, Мікаелю.

— Я хочу спершу впевнитися, що нам нічого не загрожує.

— А ти в курсі, що я вже повнолітня?

— Гм…

— То чому ти вирішив, що можеш відвезти мене до тата з мамою, ніби я мале дитя? Чи я вже не маю права голосу?

Що я міг на це відповісти? Тому промовчав. Ми їхали, не розмовляючи, проминали маленькі поселення, покинуті хутори, проїжджали мостами, аж урешті звернули з асфальтованої дороги й почали спинатися звивистим путівцем догори пагорбом, доки дісталися хутора, де жили батьки Карі.

Коли я зібрався від'їжджати, Карі вийшла за мною на подвір'я і поцілувала. Надворі вже запала ніч, однак небо було зоряне. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом у зворотному напрямку, раптом, не знати й чому, я відчув себе осиротілим, ніби залишився сам на всьому білому світі.

У поштовій скриньці лежали три квитанції і ще один білий конверт без адреси й поштової марки. Цього разу до конверта вклали фото жінки; вона лежала на животі, а волосся розсипалося хвилями на траві. Вона була мертва. Ані натяку на кров чи рани, проте щось у її тотальній непорушності й неприродно викручених кінцівках безпомильно свідчило, що жінка мертва.

Мені неважко було зрозуміти сенс послання. Гаряча, розпечена хвиля захлиснула мене по вінця.

Наступного вечора, перед тим як стемніло, я одягнув теплі підштаники, вовняну футболку під светр і теплу куртку-парку. Поклав у маленьку торбину термос з кавою, кілька канапок і плитку шоколаду. У льоху знайшов залізну трубу, десь сорок сантиметрів завдовжки. Намотав на один її кінець два рулони чорної клейкої стрічки, якою користуються електрики, зважив у руці. Мобільний телефон залишив у кухні, узяв торбину, спального мішка і вийшов у сутінки.

Гараж стояв перпендикулярно до садової хвіртки. Збудований у тому ж стилі, що й будинок: зі стрімким дахом, викладеним чорною черепицею. На фронтоні збоку дороги було віконечко. Гараж мав невелике піддашшя, куди можна видряпатися драбиною. Там я тримав лижі, старі автомобільні покришки і різний непотріб. Я виліз нагору, прибрав з-під ніг розкидані речі, щоб звільнити собі доступ до віконця. Попід низьким дахом довелось іти, зігнувшись у три погибелі, щоб не зачепити головою сволоки. Біля віконця я влаштував собі лігво, підмостив під спину дві покришки, спальник поклав замість сидіння. Віконце таке запилюжене пилюкою, що крізь нього майже нічого не було видно. Я знайшов якусь стару ганчірку й трохи його протер зсередини, але зовні воно залишалося брудним. Я змирився, не хотів о цій порі виходити надвір.