Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Неспокій переслідував мене весь день. Ми зробили закупи, прогулялися сусідніми кварталами, приготували вечерю. Звичайна субота. Карі запитала, чи не піти б нам у кіно. Ми переглянули анонси, але нічого такого, що зацікавило б нас обох, не знайшли, тому залишилися вдома. По телевізору теж не показували нічого вартісного.

Карі вже дочитала першу сторінку газети, я її в неї забрав. У Багдаді вибухи. Місцева футбольна команда знову розчарувала. Прем'єр-міністр незадоволений ходом виборчих перегонів. Я позіхнув. Карі підвела на мене очі, усміхнулася.

— Були ще дзвінки, до речі? Я кажу про ті дзвінки, коли у слухавку мовчать? — запитав я.

Карі знову усміхнулася.

— Ні, жодного! Ти, мабуть, таки його позбувся, Мікаелю, хто б це не був.

— Може, то хлопчачі пустощі?

— Може… Хочеш спати?

Я знову позіхнув.

— Схоже, хочу. Ось тільки дочитаю сторінку. Небагато зосталося.

Отоді почувся удар. Вибух звуків розколов тепло й наш вечірній спокій. Моє серце на мить зупинилося, а потім помчало в грудях галопом, немов ошалілий кінь. Тонко засвистіли, розсіюючись хмарою, віконні осколки. Я сидів з відкритим ротом, витріщаючись на гардини, які раптом бадьоро затріпотіли під подувом холодного нічного вітру, на чорне провалля вікна, і ніяк не міг втямити, що сталося. Мене сковувало оціпеніння, доки я почув дивний звук, схожий на скигління і стогін водночас. Я обернувся. Карі сиділа, скоцюрбившись і затуливши обличчя руками. Поміж пальцями дзюркотіла кров, а вона скимліла, знову й знову.

Я кинувся перед нею на коліна. Обережно відвів долоні від лиця, і почув власний схлип, ніби стиснулося серце й пропустило один удар. Скляна скалка стирчала з її ока, у самому кутику, біля носа. Я міцно тримав її однією рукою, набираючи другою номер 113 на мобільному телефоні. Викликав швидку майже спокійним тоном, хіба голос трохи тремтів. Такий ж трем відчував у грудях Карі. Рука її теж ледь помітно дрижала. У кімнаті стало холодно. Швидка їхала, здавалося, вічність.

У кареті швидкої я не відпускав її руки, та, коли ми прибули до лікарні, мене доволі грубо відсторонили, посадовили на стілець, а ноші з Карі покотили углиб будівлі. Невдовзі прийшла ділова медсестра з формулярами, які треба було заповнити. Вона нічого не знала про стан Карі. Я сидів на стільці, полишений сам на себе. Час до часу вставав, проходжувався туди й сюди коридором. До вестибюлю завезли ще три ноші в супроводі молодих людей. У когось були садна й порізи. Хтось плакав. Десь неподалік трапилася автомобільна аварія. На мить приймальний покій став суцільним хаосом ґвалту, дівочого плачу, гарячкових рятувальних заходів лікарів та медсестер, а тоді лікарня немов поглинула їх. Залишилось хіба кілька краплин крові на підлозі, і знову все стихло.

Я чекав дуже довго. Нарешті вийшов стомлений молодий чоловік у білому халаті. Він відрекомендувався, але я тут же забув його ім'я.

— Як вона? — запитав я.

Лікар важко опустився на стілець поруч.

— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.

— Вона не втратить зору?

Лікар стенув плечима.

— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.

— Я можу її побачити? На секундочку?

Лікар заперечно похитав головою.

— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.

Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.

— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…

— То вона не втратить зору?

— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.

Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.